Мері Дженнінгс Хегар - Стріляй, як дівчисько

Я переконана: життєвий успіх майже не залежить від ситуацій, у яких ви опиняєтеся. Найбільше важить ваша реакція на них. Замість скавуліти й качатися по підлозі, я вирішила спрямувати розчарування, яке відчувала в такі моменти, на досягнення ідеалу абсолютно в усьому. І одне з улюблених місць, де я намагалася це робити, був полігон.

Щоб носити службову зброю, треба здобути право, а для цього слід просто зробити крок уперед, до цілі, і стріляти. Залежно від того, скільки разів ти влучаєш у серединку, ти або не здобуваєш право, або здобуваєш (часом навіть разом зі статусом експерта). Протягом усієї кар’єри, виходячи на полігон, я завжди показувала результат на рівні експерта. Байдуже, чи з легкої вогнепальної зброї, чи з нарізної, — стріляти для мене завжди було природно.

Після інциденту в кабінеті майора Джонсона в мене з’явився шанс трохи випустити пару на полігоні в Місаві. Я знову все зробила на експертному рівні, і один з тамтешніх інструкторів дав мені «п’ять», щоб привітати з успіхом.

— Надзвичайно, Дженнінґз. Стріляєш, як дівчисько.

Я спантеличилася. Він висловив мені комплімент чи принизив мене? Мені й тут доведеться мати справу з цим гівном?

Побачивши вираз мого обличчя, він швидко продовжив думку. І те, що він сказав, залишиться зі мною на всю мою кар’єру. Я згадуватиму ці слова щоразу, як братиму в руки зброю.

— Ні, серйозно, — провадив він. — Жінки фізіологічно схильні бути чудовими стрільцями. Річ у тонусі їхніх м’язів, центрі ваги, гнучкості, диханні, частоті серцебиття і, на мою думку, в психології.

— У психології? — перепитала я, зачарована його словами.

— Так, серйозно, — мовив він. — Бачиш, у тому, як ти стріляєш, досить велику роль відіграє его. Коли спускається курок, один з ключів до точності влучання — правильний стан розуму. Якщо ти забагато вимагаєш від себе, то починаєш стискати зброю надто сильно і саботуєш сама себе. Чимало хлопців дають своєму его забагато волі, гадаючи, буцім вони несправжні чоловіки, бо не вміють стріляти. А дівчата приходять сюди повеселитися. Коли мені вдається, я намагаюся вчити своїх хлопців стріляти, як дівчисько. Знаєш, під час Другої світової радянська армія дуже успішно використовувала жінок-снайперок.

Він іще раз усміхнувся й тут-таки відвернувся; я стояла мовчки. У жінки є фізичні переваги в бою? Того вечора я прийшла додому й пошукала більше інформації. Як з’ясувалося, він мав рацію. Я дізналася, що жінки загалом навіть з перевантаженнями дають собі раду краще за більшість чоловіків. Термін «перевантаження» вживають на позначення прискорення з вектором униз, коли бойові пілоти виконують круті повороти або різко набирають висоту. Це те саме, що ви відчуваєте в животі в найнижчій точці американських гірок: ваша вага немовби збільшується в кілька разів, і здається, ніби вас притискає до сидіння. У людей, у яких верхня частина тулуба сильніша за нижню, через перевантаження кров відпливає від мозку, що може призвести до непритомності. Тим, у кого сила зосереджена в нижній частині тулуба та животі (як у більшості жінок), легше побороти млість: треба лише напружити ноги й живіт, щоб завадити крові відпливати від мозку.

Якщо це діє й у військовій справі, очевидно, тут усе також базується на гендерних стереотипах (коли вирішують, кому що робити), то чому не всі бойові пілоти і снайпери — жінки? Це, ясна річ, малоймовірно; але дослідження допомогло мені зрозуміти, наскільки абсурдно перешкоджати жінці щось робити, навіть не оцінивши особисто, чи є в неї потрібні навички. Хай йому чорт, я пишалася, що стріляю, як дівчисько, і сподівалася одного дня літати, як дівчисько. Я буду найкращим пілотом у Повітряних силах.

Після тих шести місяців роботи за кулісами, у майстерні, під керівництвом майора Джонсона, мене послали на аеродром, де темп був набагато швидшим, а працювати доводилося більше. Я була не проти гарувати, однак через це лишалося обмаль часу на фізичні вправи. Раз по раз я боролася на пробіжках з давньою травмою коліна, але дозвілля зазвичай проводила вдома з Єгером.

На аеродромі я нарешті знайшла лідера, якого варто було наслідувати, хоч через дивний вибрик долі — типова для військових ситуація — рангом я була вища за нього. Старший майстер-сержант (СМС) Метт Мак-Кейб був приписаний до моєї ланки сержантом старшого сержантського складу, а отже, мав найвище звання з усіх, хто перебував під моїм командуванням. Офіцери Повітряних сил протягом усієї своєї кар’єри роблять то те, то се, щоб мати більший досвід, але сержанти старшого сержантського складу й інші добровольці зазвичай довго працюють на одному місці, набуваючи більших знань та експертності в конкретній сфері. Сержант Мак-Кейб працював тут уже кілька років і став для мене невичерпним джерелом інформації та уроків лідерства.

Не знаю, як це в нього виходило, але він був найорганізованіший сержант Повітряних сил з усіх, кого я зустрічала. Уніформа в нього завжди була чиста й свіжа. Якимось дивом наприкінці чотирнадцятигодинної зміни, впродовж якої ми всі тренувалися носити хімзахист і протигаз, він примудрявся виглядати так, ніби щойно вийшов з душу. Він дуже пишався тим, що круг нього всі ходять струнко, і коли я взяла стерно влади у свої руки, його ланка вже показувала надзвичайно добрі результати.

Одного дня, на початку роботи на аеродромі, я напучувала групу механіків, які перебували під моїм командуванням. Сержант Мак-Кейб стояв поруч, руки в боки. Він був набагато вищий, тож просто нависав наді мною. Я й не пам’ятаю, що казала, але він кивав на підтримку, коли я розкладала все по поличках. Потім він пішов зі мною в мій кабінет і спитав, чи є в мене хвилинка, щоб поговорити. Я вже майже відмовилася, бо мала справи, але він схопив мене за плече й проштовхнув у двері кабінету:

— Ні. Поговорити треба зараз.

Він зачинив за собою двері й почав розповідати мені про лідерство, абсолютно дохідливо пояснюючи, чому мої щойно сказані ланці