Остап Сливинський - Адам

1991
Не пам’ятаєш, хто придумав тоді посилати їй листя в конвертах? Найвище кохання мало говорити загадковою мовою, правда? І певно, вона підгледіла когось із вас біля скриньки, бо одного дня мовчки висипала мені жмут того листя на парту — клен, магнолію, крадений олеандр з біологічного класу. Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю: чому вона цілий рік громадила весь той гербарій? Чому не викидала, що вона в ньому читала? Чи я, звичайний, веснянкуватий, в товстих окулярах, вийшов перед нею на якусь притемнену сцену, де вже звучав вступ до найглибшої таємниці? Їй було лише смішно чи вона вибігла з залу, засмучена, як дитина, що раптом помітила кеди вертепного янгола? Хто скаже? Хто має силу назад завертати світло? Господар
Божественний Йоганнесбург і всі його привиди, всяклі в напарфумлене дерево! На тобі піщана сукня, що осипається, коли ти встаєш попити води. Що б ми робили без анонімних пучок на клямці нічної ванни, без нічийого скрипіння сходів, чим набивали б грімку шухляду позаду нашого тут? А ти ще питала, що писати в графі «колишні імена»! Господар потрошить синє світло на стіні понад нашим ліжком, потім старанно записує результати, опускає жалюзі, лягає в наших ногах. Брама
Яка радість! Знов стільки величезних світил. Люди та їхні тварини йдуть берегом. Світ показав нам свій фокус і збирає просте причандалля: декілька камінців, червону лампу над нескінченною водою, затоки, в яких рибалять птахи. Хто співав, тепер переводить подих. Хто говорив чи писав, бачить вузол, який нічого ні з чим не зв’язує. Де колись була Брама, тепер лежить освітлена сонцем лука. З думкою про Чеслава Мілоша