Микола Гоголь - Мертві душі

а вікно було дуже близько від землі, забелькотав йому щось відразу й дуже швидко своєю чудною мовою, мабуть, доброго здоров'я бажаю, на що Чичиков послав йому дурня. Підійшовши до вікна, він почав розглядати краєвиди, що були перед ним: вікно дивилось мало чи ' не в курник, принаймні, вузенький дворик перед ним увесь був повний птаства і всякої домашньої тварі. Індичкам і курям не було ліку; поміж ними походжав півень розміреними кроками, струшуючи гребенем і повертаючи голову набік, немов до чогось прислухаючись; свиня з родиною опинилась тут-таки; тут-таки, розгрібаючи купу сміття, з'їла вона мимохідь курча і, не помічаючи цього, уминала далі лушпиння з кавуна своїм порядком. Цей невеликий дворик або курник перегороджував дощаний паркан, за яким тяглись просторі городи з капустою, цибулею, картоплею, буряками та іншим господарським овочем. По городу були розкидані де-не-де яблуні й інші фруктові дерева, накриті сітками для захисту від сорок та горобців, з яких останні цілими скісними хмарами перелітали з місця на місце. З цієї ж самої причини поставлено було кілька опудал на довгих тичках з розчепіреними руками; на одному з них одягнений був чепець самої господині. За городами починалися селянські хати, які хоч і були побудовані далеко одна від одної і не замкнуті в правильні вулиці, але, як відзначив собі Чичиков, свідчили про добробут мешканців; бо був догляд належний; потрухлий тес на дахах скрізь був замінений новим; ворота ніде не похилились; а по обернутих до нього селянських критих повітках помітив він де запасний майже новий віз, а де і два. "Та в неї сільце не мале", сказав він і поклав собі зразу ж розговоритися й познайомитися t з господинею краще. "Він заглянув у щілинку в дверях, звідки вона було висунула голову, і, побачивши, що вона сидить за чайним столом, вийшов до неї з веселим і ласкавим виглядом.

"Добридень, батечку. Як спочивали?" сказала господиня, підводячись з місця. Вона була одягнена краще, ніж учора, в темному платті, і вже не в спальному чепці, але на шиї все ж таки, було щось намотане.

"Добре, добре", казав Чичиков, сідаючи в крісло. "Ви як, матінко?".

"Погано, батеньку мій". "Як так?"

"Безсоння. Усе поперек болить, і в нозі, вище кісточки, так і крутить".

"Минеться, минеться, матінко! На це не треба зважати". "Дай Боже, щоб минулось. Я вже й салом мазала і скипидаром теж примочувала. А з чим чайку вип'єте? У пляшці фруктова".

"Непогано, матінко, покуштуємо й фруктової". Читач, я думаю, вже помітив, що Чичиков, незважаючи на ласкавий вигляд, говорив однак вільніше, ніж з Маніловим, і зовсім не церемонився. Треба сказати що в нас на Русі якщо і не наздогнали ще де в чому іноземців, то далеко випередили їх у вмінні поводитись. Перелічити не можна всіх відтінків і тонкощів нашого поводження. Француз або німець довіку не збагне й не зрозуміє всіх його особливостей і відмін; він майже тим самим голосом і тією самою мовою говоритиме і з мільйонщиком, і з дрібним тютюновим крамарем, хоч, звісно, в душі попадлючить у міру перед першим. У нас не те: у нас є такі мудреці, які з поміщиком, що має двісті душ, говоритимуть зовсім інакше, ніж з тим, у кого їх триста, аз тим, у кого їх триста, говоритимуть знову ж не так, як з тим, у кого їх п'ятсот, а з тим, у кого їх п'ятсот, знову ж не так, як з тим, у кого їх вісімсот, словом, хоч до мільйона дійди, все знайдуться відтінки. Припустімо, наприклад, існує канцелярія, не тут, а в тридев'ятому царстві; а в канцелярії, припустімо, існує правитель канцелярії. Прошу подивитись на нього, коли він сидить серед своїх підлеглих — та просто від страху й слова не вимовиш! гордість і благородство, і вже чого тільки не виражає обличчя його? просто бери пензель та й малюй: Прометей22, сущий Прометей! Дивиться орлом, виступає плавно, розмірено. І той самий орел, як тільки вийшов з кімнати і наближається до кабінету свого начальника, куріпкою такою поспішає з паперами під пахвою, що й не сказати. У товаристві й на вечірці, де всі невеликого чину, Прометей так і залишається Прометеем, а як тільки трохи вище за нього, з Прометеем зробиться таке перетворення, якого й Овідій23 не вигадає: муха, менший навіть за муху, здрібнів у піщинку! "Та це не Іван Петрович", кажеш, дивлячись на нього. "Іван Петрович на зріст вищий, а цей і низенький, і худенький, той говорить гучно, басить і ніколи не сміється, а цей чорт знає що: цвіріньчить пташкою і все сміється!" Підійдеш ближче, глянеш, справді Іван Петрович! "Ехе, хе!" думаєш собі... Але одначе ж вернімося до дійових осіб. Чичиков, як ми вже бачили, вирішив зовсім не церемонитись, і тому, взявши в руки чашку з чаєм і вливши туди фруктової, повів таку розмову:

"У вас, матінко, гарне сільце. Скільки в ньому душ?" "Душ у ньому, батеньку мій, мало не 80-т", сказала господиня: "та от лихо, часи погані, ось і торік був такий неврожай, що боронь Боже".

"Одначе мужички з вигляду дебелі, хатки міцні. А дозвольте, як прізвище ваше? Я такий неуважний... приїхав у нічну пору..."

"Коробочка, колезька секретарша"24.

"Щиро дякую. А на ім'я та по батькові?"

"Настасія Петрівна".

"Настасія Петрівна? гарне ім'я Настасія Петрівна. У мене тітка рідна, сестра моєї матері, Настасія Петрівна".

"А вас на ім'я як?" спитала поміщиця: "адже ви, мабуть, засідатель?"

"Ні, матінко", відповів Чичиков, посміхнувшись: "мабуть, не засідатель, а так їздимо у своїх справах".

"А, так ви покупець! Як шкода, справді, що я продала мед купцям, так дешево, а ось ти, батечку мій, у мене б, мабуть, його купив".

"А от меду і не купив би".

"А що ж саме? Хіба прядиво? Та й прядива ж у мене тепер обмаль: з півпуда тільки".

"Ні, матінко, іншого роду товарець: скажіть, у вас умирали селяни?"

"Ох, батечку, вісімнадцять душ!" сказала стара зітхнувши. "І помер усе такий славний народ, усе робітники. Після, правда, народилось, та що з них; все така дрібнота,