Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

прямо надлюдській працьовитості. Рік за роком, крок за кроком, той приблуда з-під Копичинців ставав самостійним господарем. Власними руками впорядкував садибу, яка розпадалася, купив пару поросят, породисту корову. На цій своїй парі моргів урожаї мав добрі і, на подив сусідів, взявся за годівлю свиней. І за ці підсвинки саме Томаш Яворський купив собі першого коня! Від тої пори став незалежним від сусідів, закінчилося ходіння на відробіток. Мабуть, то тоді закохався в коней! Ніхто з Червоного Яру не мав від нього гарніших і більш подбаних коней. На війну не пішов, але військо мобілізувало у нього Гнідого: гарного, витривалого п’ятилітка, здатного і під сідло, і під плуга. Зі сльозами в очах переболів цю втрату: війна! Залишилася йому Маленька. Кобила золотисто-гніда, з білими бабками і білою зірочкою на лобі. «Вйо, Маленька, Вйо!» Томаш не пригадував собі, щоб колись хоч один раз вдарив її віжками по спині. Вистачило що цмокнув: «Вйо, Маленька, вйо!», а та жили з себе з працьовитості й слухняності випорювала. Маленька тепер була високожеребною і будь-який день, будь-яку годину мала ожеребитися...

Коли почалося вивезення, енкаведисти застали Томаша в стайні. Наглядав там від пару ночей, щоб, борони Боже, з Маленькою якогось лиха не сталося. Не дуже розумів, чого від нього хотять, чим перед кимось завинив, куди ніби має збиратися? Але нічого не вдієш, отже почав пакувати в мішки, що вважав у подорожі за найважливіше, найпотрібніше для сім’ї. Не просив, не благав ні про що, тільки ще раз, немов не вірячи власним вухам, запитав комісара Леонова, який здався йому найважливішим:

— А що з моїм хазяйством? Що з худобою? Кобила моя, пане, має ожеребитись, кожну хвилину повинна...

Леонов подивився на Яворського, як на божевільного, а потім закричав:

— Про дітей, чоловіче, краще подумай, а не про кобилу! Про перину для них не забудь, жратви в дорогу не забудь. А той мені тут верзе про якусь кобилу! Не журись, твоєю кобилою радянська влада також займеться! І поспіши краще, дурню якийсь, бо сани на морозі чекають!

Ні про що вже більше Томаш нікого не питав. У завзятій мовчанці збирав, що йому під руку впало, але його думки були безпорадними. Як це? Усе, що його, цю хату, це ліжко, ту святу картину на стіні, цю упряж, хомути і недоуздки латунню вибиті, що їх недавно власними руками задіяв, корови, свині, пшеницю в коморі, кукурудзу, до посіву підготовлену, він, хазяїн, має це на призволяще залишити? До того ще Маленька кожну мить може ожеребитися. В голові йому гуділо, мов у млині, самого себе вже не чув, нікого не розумів, людей мов не впізнавав, щораз більше втрачав порозуміння з навколишнім світом.

Мали вже їхати; Грицько Тукан, знайомий українець з Ворволинців, тріпонув коня поводом. Томаш, замість за саньми, рішуче попрямував до стайні.

— А ти куди, чоловіче? Повертай до саней, радянської влади не слухаєш? Вже й так згаяли через тебе стільки часу. Рухайся, рухайся, ціла колона чекає. Що за людина, нічого, тільки якась кобила голову йому задурила, — казився зі злості Леонов.

— Ідіть, тату, йдіть, бо вони...— Владек просив батька, до якого прямував червоноармієць з гвинтівкою. Томаш послухався сина. Але якщо ще щось у цей момент спостеріг, то тільки відхилені, бухаючі парою двері до стайні, якщо щось чув, то тихе, неспокійне іржання Маленької. А може, йому лише так здавалося?

Даремно комісар Леонов мучив і лякав Яворських. Бо справді ніхто з них не помітив, у який момент забракувало батька. Навіть Владек, який протягом довгого часу не залишав його ні на крок. Потім зашаленіла така заметіль, що майже стало темно; то тут, то там переверталися сани, рвались посторонки, западали в кучугури коні. Люди бігали, збирали порозкидані клуночки, промерзлі діти допомагали.

А Томаш Яворський повертав до Червоного Яру. Байдужий до всього, продирався крізь сніговицю, тонув по пояс у непроторованому снігу. Отямився, протверезився від замислення, коли помітив перші проходи між плотами на хуторі. Інстинктом загнаного звіра намагався уникнути пастки. Прокрадався в бік дому, визирав людей. Покинуті садиби, порозкидане в безладді домашнє устаткування, відхилені двері до хат, повідкривані стайні. В Бєганського вив собака, прив’язаний біля буди. Від Даниловичів з хліва вислизнула якась скулена фігура. У мішку поквікувало порося. З хати Ільницького лунали шум, гамір, співи. Томаш зачаївся за самим плотом, бо якраз хтось вийшов звідти на ґанок. Розхристаний, у розіп’ятому кожусі, українській міліціонер Іванко Смирний, хитаючись від самогонного угару, справляв потребу й підспівував:

Ой десь гуде, ой десь грає, Скрипка вилинає, скрипка вилинає, Скрипка...

До власної садиби Томаш прокрався з боку глибокого яру. Виглянув з-за рогу стодоли, хвилину розглядав метелицю, нікого не бачив і не чув. На вхідних дверях до своєї хати помітив чужий висячий замок. Міцний. Отуманений, втомлений, мимоволі присів навпочіпки на сходах. Завірюха била йому в обличчя гострим, морозним снігом. Думки знов не хотіли його слухати і не давалися розумно порозмірковувати. Що тут робить, навіщо сюди прийшов, чому так сидить на цьому холоді? Собака! Бурек, втішений видом хазяїна, радісно скавчав і присів, замітав хвостом біля буди. Томаш устав. У дровітні сокиру вирвав з пенька і розрізав ланцюга. Наляканий Бурек відстрибнув убік, але відразу ж після цього припав хазяїнові до чобіт. Томаш відкинув сокиру й увійшов до стайні. Став на порозі і заки освоївся з півтемрявою, почув тихе ржання Маленької. Пізнала його! І немов хотіла хазяїнові