Леся Бернакевич - Скелет у шафі

так здригалися, що Світлана відчувала себе мурахою, яка марно намагається замаскуватись під листком подорожника! І вона вкотре за той час, як прибула до Обертівки, відчула себе дитиною, яка тільки пізнає світ, боїться ночі і не може дочекатися світанку.

Уласкавити негоду було так безнадійно, як накручувати на лису голову бігуді. І щоб заховатися від такої зарозумілої бурі, Світлана лягла в ліжко і накрилася периною. Проте неонові зиґзаґи безцеремонно добиралися і туди. Як тепер Світлана розуміла пращурів, що вибрали своїм покровителем язичеського бога Перуна! Громовідводів у давнину ще не придумали, а негода не хотіла чекати. То ж, щоб задобрити небесну канцелярію і мати у ній протекцію, прості смертні на своїх домівках вирізали спеціальні обереги – колеса із шістьма спицями як захист, палиці, жезли, стріли, зроблені із дуба, якого вразила блискавиця, клялися іменем Перуна в угодах, а князь Володимир оголосив його старшим над усіма іншими богами ще й спорудив цьому Громовержцю статую перед своїми палатами в Києві. І хоча після хрещення Русі він утопив ідола у Дніпрі, проте посполиті благали з берега: «Видибай, Боже!». Навіть те місце, де вода викинула на берег монумент сина Сварога і Лади, досі носить назву на його честь! І найдавніша церква у Києві, кажуть, була побудована в знак пошанівку Іллі Пророка – християнської заміни Сварожичу…

Тепер Світлана знайшла пояснення, чому обертівці так багато нащадків собі копіюють: у гурті не так страшно боятися!

Хоч як бушували громи, але і вони не могли заглушити стукіт у вікно.

Якби це так у Львові хтось затарабанив до Світланчиного помешкання, то вона подумала б невдоволено: «Кого це нечиста сила несе!?» Але тут у самотній хижі, відданій на поталу капризним силам природи, Крохмальська відчувала себе такою беззахисною, що зраділа б кожному, хто нагодився б до неї в цю хвилину. Тим паче, що, визирнувши у вікно, вона побачила живе обличчя звичайної людини, а не якоїсь потвори, що вимальовувала цю страшну грозу. Світланчині очі від радості зблиснули так, як зіниці міфічного Перуна, коли він з них вивергав іскри. Бо на подібне щастя вона навіть не сподівалася. Справді, хто схоче завітати до неї в гості під проливним дощем? Крохмальська мимоволі згадала сусідку, яка, читаючи Біблію, розповідала їй про кінець світу: коли згине так багато люду, що як дехто із вцілілих вздрить собі подібного суб’єкта, то бігтиме до нього назустріч з розкритими обіймами. «Може, це уже наблизився той час?» – ще встигла подумати Крохмальська, загуркотівши засувом.

На порозі став… її недавній рятівник, промоклий до нитки, з обличчям, відстьобаним дощем. Від Цидулки Світлана уже знала, що цього субчика звати Чучундером, що він не так давно повернувся із Сибірських копалень і невдовзі знову має намір покинути Обертівку. Бо в юності Чучундер був неабияким батярем, не в одному дворі залишив по нащадку свого зразка. Через те і почав їздити на заробітки, щоб утримувати численне потомство. Так що після кожного приїзду цього татуся-гастролера половина села носить його подарунки. Світлана вирішила бути обережною і не піддаватися шепотінню свого серця.

– Дозвольте у вас перебути негоду, – перебив Світланині роздуми цей сікач. – Вона застала мене якраз саме біля лісу, і я побачив, що до села уже не добігти…

В його голосі не було страху, а лише досада за незручність, яку спричинила злива. Світлана мимоволі змінила тон. Чоловік, який поводився так спокійно серед цього потопу і не втрачав самовладання, заслуговував на повагу. Принаймні, Крохмальській нелегко було б спровадити цього супермена бодай зі страху залишитися наодинці зі знавіснілим явищем природи. Тож хутко запросила його до сіней під приводом того, що поки він розводить теревені, – патьоки дощу, відскакуючи від його рамен, також залітають до хатини. Хай не думає, що господиня потребує його товариства.

– Повірте, я не став би вас турбувати, якби не така халепа, – виправдовувався сміливець, якого цивілізація ще не встигла зігнати зі світу.

– Та вже, коли зайшли, то не вижену, – відповіла Крохмальська навмисне байдужим тоном, аби гість не здогадався, що вона, злякавшись грози, зраділа його приходу.

Хоча ґанок потопав у сутінках, та Світлана відчула на собі проникливий погляд сусіди настільки, що відвела очі в бік, мов би для того, аби переконатися, що зачинила щільно двері. При цьому намагалася вдавати, що не помічає його відвертого й промовистого зору і що їй до нього енмає ніякого діла.

– Гай-гай, як ви можете в такій темряві? – здивувався Чучундер, пройшовши до кухні.

– Так же ж світло вимкнули, – нагадала йому Крохмальська, намагаючись непомітно потертися рукою об колюче покривало на ліжку: правиця, загоюючись після укусу шершня, дуже вже свербіла!

– Наші люди в такому випадку запалюють свічку, падають навколішки і моляться, і тоді гроза вщухає, – сказав Чучундер.

– Все це забобони… – удавано пхекнула Крохмальська. – Ось мені ніскілечки не страшно…

– Мені здається, що ви… – сей опришок зробив паузу, – говорите неправду.

– Чому? – запитала Світлана, здивована тим, що він бачить її наскрізь.

– У вас, у місті, перед тим, як впустити когось до хати, запитують: «Хто там?» – сказав Чучундер. – А ви просто відчинили, забувши це чарівне слово. Чому? Бо вам було лячно, і ви зраділи, що хтось заблукав до вас в цю хвилину… І все ж запаліть свічку: небо ще не хутко заспокоїться, а в темряві сидіти незручно.

Заклавши великі пальці рук за ремінь, він так зиркнув на Світлану, що проти його погляду померкли блискавиці, і господиня перестала їх помічати. А ще їй раптом здалося, що не вона відкриває загадкових мешканців Обертівки, а один із них – її. У неї було таке враження, що цей сусід за нею стежить, а вона виступає в ролі піддослідного кролика. Потрібно було його відшити, але не мала сил протистояти цьому небезпечно автохтону. «Що ж