Раймонд Коурі - Останній тамплієр

Хай йому біс, як можна судити про цінність речі, якщо ви не знаєте, скільки вона коштує?

Тепер він був лише за двоє дверей від мети свого походу. Зовні торговий заклад Люсьєна Буссара скидався на антикварну крамницю розряду трохи вище від середнього. Власне вона нею й була, і навіть набагато більше. Фальшиві предмети старовини, монети і картини підозрілого походження згубно впливали на репутацію нечисленних оригіналів. Не можна сказати, щоб сусіди ставилися до нього з підозрою, бо Люсьєн мав свій стиль, він умів вибирати і чудово орієнтувався в антикварному бізнесі.

Дуже обережно, настроївши свої очі на сприйняття всього підозрілого, Гас пройшов повз крамницю Буссара, відлічивши двадцять п'ять кроків, потім зупинився і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Він удав, ніби збирається переходити вулицю, але, не помітивши нічого незвичного, повернувся назад і зайшов у крамницю, рухаючись, незважаючи на свої розміри, легко і швидко. А він умів рухатися легко і швидко. У тридцяти боях, у яких він брав участь, нікому не вдалося збити його з ніг. Хіба тільки в тих випадках, коли так було потрібно.

Опинившись усередині, Гас продовжував тримати руку в кишені, стискаючи «Беретту 92FS». Це була не його улюблена зброя, але разів зо два кулемет-пістолет сорок п'ятого калібру системи АРС давав осічку, до того ж після пам'ятного суботнього вечора було небезпечно носити з собою «Cobray». Гас швидко озирнувся довкола. У крамниці не було ані туристів, ані відвідувачів — тільки сам власник.

Людей Гас не любив. Та коли б і любив, то Люсьєна Буссара він не любив би все одно, тому що той був улесливим гівнюком із вкрадливими манерами. Вузькочолий і вузькоплечий, Люсьєн носив довге волосся, зібране ззаду в кінський хвіст.

Довбаний французький підар! — подумки охрестив його Гас.

Коли він зайшов, Люсьєн поглянув на нього з-за маленького столика на тонких ніжках, за яким працював. Нещира радісна посмішка на його обличчі свідчила про марну спробу приховати потіння і тремтіння, що почалися тієї ж миті. Мабуть, це було єдиним, що Гасу подобалося в ньому. Люсьєн завжди був насторожі, неначе чекаючи, що Гас у будь-який момент може його образити. От щодо цього він явно вгадав, козел грьобаний.

— А, це ти, Гасе! — Його ім'я прозвучало як «Гузє»; щоразу, коли Люсьєн його так називав, це збурювало у Гаса ще більшу неприязнь до нього. Обернувшись спиною до француза, Гас замкнув двері і, підійшовши до столу, пробурчав; «У комірчині хто-небудь є?»

Люсьєн заперечливо захитав головою.

— Mais non, mais non, voyons, окрім мене тут нікого немає. — У нього також була звичка неодноразово повторювати якісь безглузді французькі фрази. Мабуть, всі французи такі.

— Я не чекав тебе. Ти не попередив, що...

— Стули пельку, бовдуре, — визвірився Гас. — Я дещо для тебе маю, — усміхнувся він. — Дещо просто суперове.

З-під поли пальта Гас витягнув паперовий пакет і поклав його на стіл. Він озирнувся на двері і, переконавшись, що вони з Люсьєном перебувають поза увагою перехожих, дістав звідти щось загорнуте в газету. Дивлячись на Люсьєна, він заходився її розгортати.

Люсьєн від несподіванки аж рота роззявив, його очі жадібно спалахнули, коли Гас дістав принесену ним річ. Це був майстерно зроблений, оздоблений коштовними каменями золотий хрест завдовжки приблизно шістдесят сантиметрів.

Гас поклав хрест на розгорнуту газету і почув шипіння — то Люсьєн тяжко зітхнув.

— Mon dieu, топ dieu, — француз дивився на Гаса, закотивши очі; на його вузькому лобі враз виступив піт. — О Господи, Гасе!

Поза сумнівом, річ справила на нього враження.

Люсьєн знову подивився на хрест. Гас прослідкував за його поглядом — на газетній сторінці була фотографія музею.

— Так це з...

— Саме так, — самовдоволено посміхнувся Гас. — Не абищо, еге ж? Унікальна річ.

Рот Люсьєна нервово засмикався:

— Non mais, il est completement tare, се тес. Зрозумій, Гасе, я не можу навіть доторкнутися до нього.

Гасу і не потрібно було, щоб той торкався до хреста. Від Люсьєна вимагалося, що б він допоміг його продати. Останні півроку були для Гаса суцільною смугою невезіння. Він і раніше «попадав», але не так, як цього разу. Його скрутне становище погіршувалося ще й тим, що він заборгував людям, які контролювали його маркерів. Протягом всього свого життя, починаючи з того дня, коли він став достатньо високим та сильним, щоб спромогтися витрясати душу зі свого батька, п'яниці й бешкетника, Гас вселяв страх оточуючим його людям. Але зараз, вперше відтоді як йому виповнилося чотирнадцять, він відчув, що таке страх. Контролери маркерів, яким він заборгував, були з особливої «ліги», це були люди, несхожі на всіх досі йому відомих. Їм буде так просто і легко його убити, як йому — розчавити таргана.

За іронією долі перегони також запропонували йому вихід зі скрути, у яку він потрапив. Там він зустрів хлопця, який узяв його на справу з пограбування музею. І ось тепер він тут, незважаючи на те, що йому дали чіткі вказівки не намагатися продати будь-що з награбованого протягом шести місяців.

Та ну їх до бісової матері! Йому край потрібні гроші, і саме зараз.

— Послухай-но, нехай тебе не хвилює — звідки це, добре? — став напучувати Люсьєна Гас. — Твоє діло — знайти клієнта і визначитися з ціною.