Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

могла натішитися цією добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенків, але гнітила глушина зимівника – вона не уявляла, як можна прожити тут усе своє життя. Проте нечисленні мешканці так не вважали. Це були прості, часом грубуваті, геть позбавлені будь-якої фальші люди. І в їхніх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободи – тільки бажання бути самому собі паном змусило їх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекрасні і давали можливість непогано прогодуватися. Займалися степові меншканці бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, які приносили пристойні прибутки. Хліба ніхто не сіяв – степ було складно орати, і зерно купували у волості. Та й хліборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всіх.

Степан і його давній друг та сусід, Мисько Корж, разом утримували велику пасіку та розводили худобу – частину меду, воску і худоби продавали на Січі, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непогані бариші. Інший їхній сусід займався рибальством і з того жив. І майже всі зимовчаки варили пиво, курили горілку як для власних потреб, так і на продаж – хто ж їх тут податками обкладе?![13]

Живучи у Воробенків, Ярина помітила, що Степана й Уляну пов’язує ніжне і міцне кохання, яке не переросло в звичку після довгих років шлюбу. Вони не сварилися, розуміли одне одного з півслова, вміли поступатися одне одному, а їхня хата завжди була відкрита для сусідів. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанії свого приятеля Миська. А Уляна терпіти не могла пиятик. Щоправда, чоловіки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декілька днів. Тоді Уляна хапала рогач, яким володіла так само спритно, як її чоловік шаблею, і щедро втирала приятелям часнику.

Одного разу Уляна і Ярина готували обід. Дівчина побігла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопіла від побаченого: незнайомий старий стояв біля Уляни й улесливо дивився на неї, білозубо всміхався, обнімаючи її однією рукою за талію, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна м’ялася і червоніла як мак, скоса поглядаючи на нього.

– Улясю, ну не будь такою злою. Зіронько ти моя! Не гнівайся на старого, моя люба! Ну, що тобі варто!? Горлице ти моя! – неголосно говорив старий дід і потягнувся губами до щоки Уляни.

Від цього видовища Ярина мимоволі впустила дрова, які з гуркотом посипалися на підлогу. Незнайомець і Уляна підвели на неї очі.

– Пробачте, що завадила. Я не знала, що мені не слід було входити сюди, – розгублено мовила Ярина, червоніючи від сорому і сама не розуміючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала і відіпхнула від себе старого.

– Оце ще старий грішник! Дивись, як дівчину мені збентежив! – нареготавшись, мовила жінка. – Яринко, іди познайомся з моїм свекром, дідом Лавріном.

А старий уже й думати забув про Уляну, спритно підбіг до Яринки і зазирнув їй в обличчя. Скільки Лаврінові було років, сказати було складно, бо його статура свідчила про силу, спритність і невичерпну енергію, якими міг похвалитися чоловік середніх років, але сам він був сивий, як голуб. Навіть густі брови і пишні довгі вуса були білі як сніг, а темне від засмаги обличчя – у зморшках, як печене яблуко, немов його власникові минуло щонайменше років сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, і коли дід усміхався, вони промінчиками розходилися в різні боки, красномовно свідчачи про його веселу вдачу.

– Боже мій! І де ж ви таке диво взяли? – розчулено сказав Лаврін. – Дай-но я тебе, крихітко, поцілую, – і безцеремонно розцілував Ярину в обидві щоки, чим остаточно знітив, а потім нахабно обняв за плечі. – А личко яке біленьке! Я б подумав, що Снігуронька, але ж снігу давно немає, так що виліпити вам її ні з чого. Що ж ти мені одразу не сказала, що у вас тепер дівчина живе!?

– Краще відчепися від Яринки, а то вона розгубилася від твоїх витівок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, – сміючись сказала Уляна. – Він – іще той пройдисвіт і улюбленець усіх наших бабів. Гаразд, буде тобі на вечерю горілка, старий п’янице!

Лаврін тут же променисто всміхнувся, метнувся до Улянки, ухопив її руку і почав ніжно тиснути.

– Моя золота невісточко! Та яке ж мені щастя Господь дав, що ти в мене є! – примовляв Лаврін, не зводячи зі своєї невістки веселого погляду.

– Іди дрова збери, щоб недарма тобі чарку наливати, – ховаючи усмішку, відповіла Уляна.

Ярина потроху приходила до тями, починаючи розуміти, що Лаврін зовсім не залицявся до Уляни – він просто піддобрювався до невістки, сподіваючись випросити горілки до вечері.

Трохи пізніше Яринка дізналася, що дід Лаврін – вельми популярна персона серед обивателів Тихого Яру, особливо у жіночої його частини. Його легка і весела вдача, дотепність і вміння розчулити будь-яку жінку робили його бажаним гостем у кожній хаті. Але обурення чоловіків це не викликало, бо Лаврін був майстром флірту і ніколи не переступав межу пристойності. А ще старий мав гарний голос і добре грав на кобзі, знав безліч пісень, дум, історій і байок – як героїчних, благочестивих і сумних, так і смішних, сороміцьких і непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскільки він вносив приємну різноманітність і веселощі в тихе, монотонне життя зимівника. Тому тільки-но Лаврін з’являвся в Тихому Яру, як до нього сходилися всі охочі послухати музику чи щось потішне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своєї невістки і сина, було те, що волів жити один, немов сич, далеко від зимівника і ні за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сімдесят дев’ять років.

У Ярини в Тихому Яру несподівано з’явилася подружка. Через кілька днів після її приїзду у двір до Воробенків зайшла гарненька дівчина такого ж віку, як і Ярина.

– О, Оленочко! – посміхнулася Уляна. – Ти, мабуть, до Ярини прийшла? – хитро підморгнувши, запитала вона.

Олена кивнула і трохи соромливо усміхнулася. Вона була вища за Ярину, повніша, з ясними блакитними очима і пшеничного кольору косою. Після спекотного літа лице дівчини вкривала темна засмага, її очі сяяли, наче зірочки, а коли вона всміхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.

– Так, – відповіла Олена. – Мама сказала, що у вас тепер дівчина живе, і порадила