Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

Анна робить крок у бік офіцера й простягає руку, щоб дістати костюмчик, але він відступає назад, від неї.

— Не чіпайте, будь ласка, — каже він.

Анна повертається до Ресбака.

— Я зняла з неї цей та вдягла її в інший. Я думала, що кинула цей комбінезон у кошик для білизни біля сповивального столика.

— Тож опис тепер не збігається? — уточнює Ресбак.

— Так, — визнала Анна, виглядає вона спантеличено.

— То у що ж насправді вона була вдягнена? — Помітивши, що Анна не наважується відповісти, Ресбак повторює: — У що вона була вдягнена?

— Я… Я не знаю, — каже Анна.

— Тобто як не знаєте? — напосідає детектив Ресбак. Його тон став різким.

— Я не знаю. Я трохи випила. Я була втомлена. Було темно. На ніч я годую її в темряві, щоб вона могла й далі дрімати. Вона відригнула на костюмчик, і коли я міняла їй підгузок, то змінила й одяг, у темряві. Я кинула рожевий у кошик — так я думала — і взяла інший із шухляди. В неї багато таких комбінезонів. Я не знаю, якого кольору був той, що я вдягла.

Анна почувається винною. Та цілком очевидно — цей чоловік ніколи не замінював уночі дитині підгузки.

— А ви знаєте? — питає Ресбак у Марко.

Марко виглядає, як олень, якому засліпило очі фарами. Він хитає головою:

— Я не помітив, у що вона її перевдягла. Я не вмикав світла, коли приходив подивитися на неї.

— Я могла би передивитися речі, щоб зрозуміти, що на ній, — пропонує Анна, при цьому її пожирає сором.

— Так, зробімо так, — погоджується Ресбак. — Нам потрібен точний опис.

Анна біжить нагору й витягає шухляду з речами дитини, наповнену комбінезончиками й піжамками та маленькими футболочками й колготками. Суцільні квіточки, цяточки, бджілки й зайчики.

Марко з детективом ідуть за нею й спостерігають, як, стоячи навколішках, вона зі схлипуванням витягає всі речі. Але їй не вдається згадати, вона не може зрозуміти. Чого не вистачає? У що вдягнута її дитина?

Вона обертається до Марко:

— Можеш принести знизу білизну?

Марко повертається, спускається сходами на її прохання. Він швидко з’являється знов із кошиком брудної білизни. Висипає її на підлогу в дитячій. Хтось прибрав із підлоги блювотиння. Брудний одяг дитини перемішаний із одягом дорослих, але Анна відбирає всі дитячі речі й відкладає їх убік.

Нарешті вона каже:

— М’ятно-зелений із зайчиком на грудці.

— Точно? — питає Ресбак.

— Має бути він, — виснажено відповідає Анна. — Тільки його не вистачає.

Криміналісти не знайшли майже нічого, що збігалося б з інтервалом викрадення Кори. Поліція не виявила жодних доказів того, що в кімнаті Кори чи в будинку взагалі була стороння людина. Не було навіть найменшого натяку на докази — жодного відбитка пальців, жодної волокнини, що могла б указувати на злочинця. У будинку, здається, не було нікого, окрім них самих, батьків Анни та їхньої прибиральниці. Їм усім довелося, переступивши через власну гідність, здати відбитки пальців. Ніхто всерйоз не вважав, що літня філіппінка-покоївка могла викрасти дитину. Проте її та всю її велику родину також ретельно перевірили.

Надворі, однак, дещо таки знайшли. У гаражі було виявлено відбитки шин, які не збігаються з відбитками «Ауді» подружжя Конті. Ресбак ще не повідомив цієї інформації батькам викраденої дитини. Це, в поєднанні зі словами сусідки, яка бачила машину, що їхала вулицею о 00:35, поки що єдине, за що можна вхопитися в цьому розслідуванні.

— Можливо, вони були в рукавичках, — каже Марко, коли детектив Ресбак повідомляє їм про відсутність будь-яких фізичних доказів проникнення в будинок.

У цей час ранок уже почав переходити в день. Анна та Марко знесилені. У Марко, можливо, ще тривало похмілля. Але вони навіть не думають про відпочинок. Батьків Анни попросили вийти на кухню й випити кави, доки детектив допитує Анну й Марко. Йому доводиться постійно нагадувати їм, що поліція робить усе можливе для того, щоб знайти дитину, що вони не марно витрачають час.

— Дуже ймовірно, — зауважив детектив у відповідь на припущення Марко щодо рукавичок. Але потім додав: — Та в будь-якому разі ми сподівалися знайти сліди чи якісь ознаки втручання в будинку й, звісно ж, на вулиці або в гаражі — окрім ваших власних.

— Якщо тільки він не вийшов через парадні двері, — висловилася Анна. Вона пам’ятає, що бачила: парадні двері були прочинені. Тепер, коли вже цілком протверезіла, вона пам’ятає це чіткіше. На її думку, злочинець забрав дитину через парадний вихід, звідки потрапив на тротуар, і саме через це жодних чужих слідів не залишилося.

— Навіть якщо так, — каже Ресбак, — щось та й лишилося б. — Він уважно дивиться на них обох. — Ми розпитали всіх, кого тільки можна. Ніхто не бачив, як вашу дитину винесли через парадні двері.

— Це не доводить того, що цього не було, — сперечається Марко, його роздратування вже дається взнаки.

— Але ви так само не знайшли нікого, хто бачив би, як її виносили через задні двері, — категорично зазначає Анна. — Що ж, у біса, ви знайшли?

— У вашому датчику руху викручено лампочку, — нагадує їм детектив Ресбак. Він робить паузу й веде далі: — Ми також знайшли у вашому гаражі сліди шин, що не збігаються з вашими.

Він чекає, поки вони перетравлять останню інформацію.

— Хтось із ваших знайомих нещодавно користувався вашим гаражем? Ви дозволяли комусь паркуватися там?

Марко подивився на детектива й швидко відвів погляд.

— Ні, принаймні мені про таке не