Яцек Денель - Кривоклят

терапії, з якою я ознайомився, певна річ, у нашій бібліотеці, де я був, зрештою, як випливало з формуляру, першим читачем цієї начебто епохальної праці, так само як і, дозволю зазначити, першим або другим, одразу ж після Цеєтмаєра, читачем багатьох інших книжок, завдяки чому міг легко демонструвати перехід від однієї фази до іншої, через що став не лише улюбленим пацієнтом доктора Іммерфолля, а й також об’єктом дослідження в його новій праці, що випадково майстерно підтверджував його попередні так звані вікопомні дослідження. Тому коли я дізнався, певна річ, із некрологу в пресі, що моя братова відійшла в засвіти, оплакувана чоловіком, синами, невістками й онучкою Лізою, коли я дізнався, що ця безбарвна, скажімо так, намагаючись не ображати пам’яті померлих, хоч якби ми мали сказати правду й образити цю пам’ять, то мусили б сказати так: та однозначно ница, мала, заздрісна жінка, яка мого брата, людину незначних заслуг і чеснот, але, по суті, простодушного й по-своєму доброго чоловіка, перетворила на виснаженого й замкнутого в собі чоловічка, що одержимо накопичував свої скромні заробітки заради розпачливої версії американської мрії про будинок у передмісті, з гаражем, собакою і кошеним раз на два тижні газоном, отже, коли я дізнався, що ця вельми набридлива — і зі взаємністю — особа, цілковита протилежність моєї дружини, врешті-решт, померла, я одразу ж звернувся до Секретаріату в справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами, після чого подав відповідну заяву про перепустку з важливих родинних причин, докладаючи ксерокопію некрологу Пауліни Кривоклят, 72 років, чия смерть залишила нас у невтоленій скорботі, а також звернувся до доктора Пауля Іммерфолля, світової слави спеціаліста в лікуванні за допомогою мистецтва, із просьбою про лист, де мовиться про мій просто винятковий, підтверджений у численних наукових статтях поступ, який свідчить про — цитую — цілковите припинення будь-яких хвороб і розладів пацієнта завдяки запровадженню авторського методу арт-терапії, і цього листа я, певна річ, отримав у руки й доклав до поданої заяви, щоб наступного дня дістати перепустку, яку підписав фіалковим, привезеним із Лінца чорнилом сам головний лікар Медичного центру «Замок Іммендорф», доктор Ганс Арнім-Кельманн, і якою я міг тепер із повним задоволенням помахати перед очима в котрогось із двох огидних типів — охоронця Длугого або охоронця Ауербаха, що якраз несе варту в колишньому будинку садівника біля в’їздової брами до замку. Завдяки обплутуванню доктора Іммерфолля пішла в непам’ять і прикра справа зі спробою придбати кислоту через інтернет, і моя втеча майже рік тому, коли, сам не знаю яким робом, мені вдалося непомітно промайнути повз Длугого чи Ауербаха, незважаючи на те, котрий із них сидів на стільці у своїй комірчині; я пройшов усю грабову алею, немовби мав на голові шапку-невидимку, бачачи всіх навколо й водночас не будучи видимим, натиснув рукою клямку кутої брами, а вона, невідомо чому, піддалася, я пішов уперед, на автобусний вокзал Іммендорфа, звідти поїхав на станцію і так далі до Дрездена, де переночував у недорогому готельчику, наступного дня з великим зацікавленням відвідав щойно відбудовану Фрауенкірхе, походив трохи перед входом до Цвінґера[9] й так далі, поки не побачив вивішену біля кіоску обкладинку Bild із моїм обличчям, розтягнутим мало не на цілу сторінку, і великим написом «ВТЕЧА КИСЛОТНОГО ВАНДАЛА КРИВОКЛЯТА» і — меншими літерами — «Подробиці на сторінці 3», тож наступного дня зателефонував з Мюнхена до старшої медсестри й сказав: Добридень, сестро, через що їй аж забило подих і вона не спромоглася видушити із себе ані слова, лише сопіла в слухавку, сопіла й сопіла, щоб, врешті-решт, випалити: Ти де? — а я й відповідаю, мовляв, у Римі, в Сікстинській капелі, і поклав слухавку, що покращило мені настрій на цілий день; звичайно, як усім відомо, мене зловили, нарешті, у потягу з огидного мюнхенського Гауптбангофу[10] до значно гарнішого вокзалу Рим-Терміні, який точно підняв би мені настрій, але сьогодні ніхто про все це не пам’ятав, ніхто мені через цей заголовок не дорікав, мене навіть не віддали під варту, а дали лише додаткову порцію отуплюючих ліків. Залишалася, певна річ, дражлива справа зустрічі з охоронцем Ауербахом чи охоронцем Длугим, зустрічі, незважаючи на те, хто в цей момент сидів у колишньому будиночку садівника, рівною мірою неприємної, однак я знав, що, незважаючи на те, як уважно вони мене обшукають, із якою підозріливістю до мене підійдуть, із якою зневагою накажуть мені викласти на тацю особисті речі, якими багатозначними поглядами обмацуватимуть мій портфель із витертої шкіри та осіннє пальто, що віджило своє, вони ніколи не дізнаються, що я проніс крізь браму Медичного центру «Замок Іммендорф». Окрилений цією думкою, я пройшов цілу грабову алею, не зупиняючись біля жодного з грабів, не стаючи ні на мить, не кваплячись, але й занадто не поспішаючи, так, щоб не образити браком уваги жоден із грабів, а точніше жодну пару грабів, тому що їх посадили й вони ростуть парами, один ліворуч, а другий праворуч, або, якщо йти від брами, один праворуч, а другий ліворуч, що, зрештою, є проблемою, сказати б, науковою, оскільки в протилежному напрямку я не ходжу — мене возять, мене раз на кілька років привозять і садять, а в цьому темпі, у темпі санітарної машини, неможливо звернутися навіть до одного граба, байдуже, правого чи лівого, а тим більше до пари, з величезним жалем, певна річ, не до грабів, а до мене, і можна сказати, що я небагатьох людей обдаровую такою повагою, як граби, і точно не людей, що порядкують наприкінці алеї або на її початку, якщо на це поглянути з протилежного боку. Якщо ви думаєте, що легко купити дві літрові пляшки сірчаної кислоти, будучи пацієнтом Медичного центру «Замок Іммендорф», засудженого трьома судовими вироками за знищення майна значної вартості з використанням дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, то ви помиляєтеся, та ще й грубо. Тільки останній дурень міг би подумати, що в інтернеті є все, що досить встати з не надто зручного крісла в телевізійній залі або з так само незручного крісла в залі практичних занять і терапії зайнятістю, які стоять на другому поверсі замку Іммендорф, з боку саду, що досить встати і подріботіти, бо ж тут не ходять, а дрібочуть, існують для цього спеціальні ліки, щоб у ніг забрати сили, через що ними вдається лише дріботіти, а не ходити, а інколи й дрібочеш небагато, тоді човгаєш; зрештою, можливо, човгання викликане іншим засобом, можливо, легкохворий, у якого досі були