Остап Соколюк - Дарксіті

— Що? — перепитую я, і нарешті повертаю голову до Остіна. Він явно нервував.

— Твій пофігізм. Ніби ти нічого не боїшся.

— Боюсь. Боюсь померти від нудьги у цьому житті. Тому я й прийшов до вас. Щоб розважитись, — флегматично розповів я.

— Не боїшся вмерти?

— Тіло — це зло. Мені не жаль його.

Цікаво, якщо взяти і видудлити цю пляшку просто із горла — я зможу встати?

— Я знаю, що наше життя лайно. Але… у мене є донька.

— Що??

Я здивовано поглянув на Остіна.

— У мене є донька. Про це ніхто не знає. Вона живе тут. Ходить в університет. Так, у цьому місті є хороші місця, не лише такі, де шляємось ми.

— Ти ніколи не казав… Тоді тобі є що втрачати.

Чесно, я розгубився. І раптом заливати у себе пійло перехотілось.

— Це, блять, точно, — цідить крізь зуби Остін і сердито гасить сигарету.

Дивно, як інколи ми знаходимо значення там, де панує тотальна безнадія і приреченість. Донька. Якби у мене була донька, то, напевно, я би мав надію? Діти — надія на щось. На майбутнє. Можливість піклуватись про когось. Можливість любити? Невже, Раґнар? Невже, ти би хотів такого?

— Тоді я не буду напиватись тут. Візьму цю пляшку додому. А завтра…

Не знаю, чого я хотів, але знаю чого НЕ хотів.

— …завтра Остін я буду готовий діяти. Не думай, що ти сам.

Я підвівся. Це було нелегко.

— Ти можеш у всьому розраховувати на мене. Я із тих собак, котрим нічого втрачати. А значить я дуже небезпечний, коли нападають на моїх друзів.

Остін іронічно поглянув на мене, але я знав, що він мені вірить. Ми були знайомі уже багато років. О, так, я пам’ятаю. Всі ці роки ми принюхувались одне до одного, щоб тепер точно знати, що ми вовки із однієї зграї.

— Добре, — промовив він і потис мені руку. — Дякую, Раґнар.

Я махнув рукою Джордану і Рікі — схоже, ті непогано проводили час — і попрямував до виходу із Міранди.

Надворі мене чекав сірий світанок. Повітря було свіжим і вогким. Я зупинив таксі і сів всередину. Таксист поглянув на мене стомленими червоними очима.

— Пол, як життя? — промовив я.

Я втратила відчуття реальності.

Сиділа на своєму дивані і дивилась у стіну. Не могла повірити у те, що відбулось у моєму житті. До мене приходив Адольф Гітлер. Той, через якого загинули мільйони людей. Той, який давно помер…

Він не зробив мені нічого поганого. Насправді, «клієнт» був дуже… старомодним у сексі. Але це був він — великий диктатор. Я нічого не сказала Карлові. Як би це мало виглядати? «Карл, ти в курсі, що провів до мене Гітлера?» Важко говорити комусь про речі, котрих у реальності не має бути.

Вина, Кален?

Так, дякую.

Я дістала із шафи пляшку. Дверцята відвалювались. У цій оселі бракувало чоловічої руки. У цій оселі бракувало гармонії. Уже багато років я живу так. Могла би і щось змінити? Могла би…

Наливаю у бокал вино і повертаюсь на диван дивитись у стіну. Телевізора у мене нема. Що далі Кален? А? Ну, по-перше, я попрошу солідну доплату за VIP-клієнта! Це я вмію. По-друге? Що ж, все не так погано: він не прагне побити мене чи скалічити. Його жорстокість стосується інших людей…

Жорстокість. Біль. Страждання. Те, без чого не було би мене теперішньої.

«Я пам’ятаю як це сталось уперше. Мій батько зайшов у мою кімнату і зачинив за собою двері. Раніше він ніколи такого не робив. Він сів поруч зі мною. Я пам’ятаю головне: ці дотики».

Все довкола немов потемніло і стало чорнобілим. Я немов сиджу на задньому сидінні таксі. Як давно ти сповідалась?

«Весь світ у ту мить мені заступили ці огидні дотики. Не було світла, не було кімнати та моїх речей — лише ці прокляті дотики монстра, у тілі якого досі жив мій батько. Ну, він ніколи не був взірцевим, але я й не хотіла ідеалу. Я хотіла лише нормального дитинства…»

Кажуть, все у нашому житті у наших руках, але що здатні зробити діти? Що можуть вони вдіяти, коли чорні боги на ім’я Батьки вриваються у їхні такі крихкі і вразливі світи?

І якщо ти не