Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

— Я його також не засуджую, адже він відімстив за смерть батька. — погодився Вейн. — Це все одно, що роздушити гадюку.

— А я з вами не погоджуюся, — відізвався отець Бравн. — Мені здається, що під покровом романтики ми намагаємося приховати самосуд і беззаконня. Ми можемо пожалкувати про це, коли втратимо власну свободу та права. А окрім цього, мені видається щонайменше нелогічно розмовляти про причини, які штовхнули Вілтона на вбивство, навіть не спробувавши збагнути ті причини, які спонукали до злочинів Данієля Дума. Адже він не подібний на звичайного грабіжника. Це радше маніяк, одержимий єдиним бажанням, спочатку він діяв з допомогою погроз, а вбивав лише тоді, коли розумів, що все марно. Пригадайте: обидві жертви було знайдено біля їх помешкань. Виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми не чули пояснень Данієля Дума.

— О ні, я не слухатиму ці сентиментальні дурниці, — сердито перебив священика Вейн. — Кого ви пропонуєте вислухати — вбивцю і негідника? Вілтон прикінчив його і правильно зробив.

— Саме така, саме так, — енергійно киваючи головою, погодився його дядько.

Отець Бравн поволі обвів поглядом своїх співрозмовників, і його обличчя стало ще більше суворим та серйозним.

— Ви і справді всі так вважаєте? — запитав священик.

І тут отець Бравн зрозумів, що опинився на чужині, він — англієць. Усі ці люди — йому чужі, хоча й приятелі. Йому не збагнути ті невідомі пристрасті, які киплять у цьому середовищі чужинців, не зрозуміти нестримний дух Заходу, країни бунтарів і лінчувальників, які можуть співіснувати в одній особі.

— Ну що ж, — зітхнувши, промовив отець Бравн, — я бачу, що ви пробачили бідоласі Вілтону його злочин, або, краще, акт особистої помсти. Називайте, як хочете. У такому разі, йому не зашкодить, якщо я розповім більше про цю справу.

Він раптом різко підвівся, і всі, ще навіть не знаючи, що він зробить у наступний момент, відчули, що кімнатою ніби повіяло якимсь холодком.

— Вілтон убив Данієля Дума доволі незвично, — почав отець Бравн.

— Як він його вбив? — різко запитав містер Крейк.

— Стрілою, — відповів священик.

У подовгастій кімнаті без вікон ставало дедалі темніше, бо сонячне світло, яке проникало сюди з суміжної кімнати, де й помер великий мільйонер, все тьмяніло й тьмяніло. Погляди всіх присутніх були спрямовані саме туди, хоча ніхто не промовив ані слова. А потім почувся старечий тонкий голос містера Крейка, схожий радше на мимрення:

— Як це? Що ви маєте на увазі? Брандера Мертона вбили стрілою. Того негідника — також стрілою…

— Тією ж стрілою, — додав отець Бравн. — І тієї ж миті.

Усі мовчали, ця мовчанка була приглушена і водночас здавалося, що от-от щось вибухне. Першим її порушив молодий Вейн:

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що ваш друг містер Брандер Мертон був Данієлем Думом, і жодного иншого Данієля Дума не існує. Ваш друг Мертон усе життя марив коптською чашею, він поклонявся їй, наче ідолові, він кожного дня молився на неї. У роки своєї бурхливої молодости Мертон навіть убив двох людей, щоб заволодіти цим скарбом. Цілком можливо, що він не прагнув їхньої смерти, а лише хотів їх пограбувати. Хай там як, та чашу він таки здобув. Дрейдж усе знав і шантажував Мертона. Вілтон переслідував його зовсім з иншою метою. Мені здається, він дізнався правду лише тоді, коли вже працював у Мертона. У кожному разі, полювання завершилося он в тій кімнаті, і Вілтон відімстив вбивці свого батька.

Усі довго мовчали. Потім старий Крейк тихо забарабанив пальцями по столі і пробурмотів:

— Брандер, певно, збожеволів. Він, напевно, збожеволів.

— Але ж, Господи Боже! — не стримався Пітер Вейн. — І що нам тепер робити? Що говорити? Адже це все міняє! Репортери… аналітики… що з ними? Що їм говорити? Таж Брандер Мертон — це така ж постать, як президент чи папа римський.

— Так, звичайно, це дещо міняє, — тихо додав Бернард Блей. — Відмінність полягає насамперед у тому, що…

Отець Бравн так сильно вдарив кулаком по столі, аж задзвеніли склянки, здавалося, що навіть коптська чаша у суміжній кімнаті відлунювала цей удар.

— Ні! — різко вигукнув він, ніби вистрілив з пістолета. — Немає ніяких відмінностей! Я дав вам можливість пожаліти бідолаху, якого ви вважали звичайним злочинцем. Ви навіть не захотіли мене вислухати. Ви схвалили самосуд. Ніхто не обурився тим, що Данієля Дума вбили без суду і слідства, ніби скажену тварину, ви ж казали, що так йому і треба. Що ж, чудово. Якщо Данієль Дум отримав своє, то Брандер Мертон також отримав своє. Якщо Дум не має права претендувати на більше, то Мертон також не має цього права. Вибирайте, що вам більше до вподоби, стихійний самосуд чи нудне правосуддя, але, заради Всемогутнього Бога, нехай це буде одне беззаконня або одне правосуддя на всіх.

Священикові ніхто не відповів, лише адвокат прошипів:

— А що скаже поліція, якщо ми раптом заявимо, що маємо намір пробачити вбивцю?

— А що вона скаже, коли я заявлю, що ви вже його пробачили? — відповів отець Бравн. — Щось запізно ви відчули повагу до правосуддя, містере Блейк, — священик помовчав, а потім додав: — Я скажу правду лише тоді, коли мене запитають представники правосуддя, а ви можете чинити так, як вважаєте за потрібне. Зрештою, це не так вже й важливо. Вілтон зателефонував сюди лише для того, аби повідомити мені, що вам уже можна про все розповісти.

Отець Бравн повільно пішов до суміжної кімнати і зупинився біля столика, де прийняв свою смерть відомий мільйонер. Коптська чаша стояла на своєму місці, і священик вдивлявся в її райдужні кольори, а ще у блакитну безодню неба.

Так-так, мені завжди подобались собаки, — промовив отець Бравн, — поки хтось не починає читати це слово з кінця.