Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

всіма законами фізики. Санітарки принесли келихи. Лікарі, не вірячи своїм очам, наповнили й собі. Вони дивились на чай з карбідом, який газував і пінився, та й думали: хто ж тут вар'ят?

Бургомістр виголосив:

— За здоров'я української психіатрії!

Я й сам пригубив те пійло — ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив воду на вино.

Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.

І тут я відчув якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани.

За ними подалися й інші. Запах посилювався.

— Курчий син! — скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного, хто забажає у кабіні справляти потребу. — Чи він заснув?

— Ну, то підіть розбудіть, — сказав я.

За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.

Штунда з'явився сяючий, потираючи руки.

— Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.

— Що нам з ними робити? — забідкався головний лікар. — Вони ж зовсім п'яні.

— Карбід робить свою справу, — тішився Штунда.

— Це вже не жарти, — сказав доктор Філюсь. — Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.

Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:

— А подати сюди хористок!

Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.

— Це неподобство, — сказав бургомістр, — ви не пускаєте людей до кльозету!

Лікарі пробували пояснити місцезнаходження туалетів, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла.

Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.

Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:

— Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар'ятам! Гурра!

Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.

П'яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:

— Це добрий шанс! Тікаймо!

— В піжамах?

— Чому в піжамах? Ходи за мною.

Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.

Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.

— Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.

— Свобода! — вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.

Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар'йований і хворий на голову світ.

1992

Святе сімейство

— Ви поводите себе по-хамськи, — сказав я Сталінові.

— Що?

Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.

Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так — тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.

Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:

— Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!

Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.

Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.

— Я тебе уб'ю, — прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.

Я ґречно вклонився.

Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.

До Кремля мене привезли з в'язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверїньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м'яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п'ятеро братів — Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень — Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах — хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.

Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета, і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.

Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.

— Щоб я здохла, коли його не розстріляють! — ляснула себе по животу Мать Революція.

— Але спочатку нехай намалює портрет, — сказав Каганович. — Історія мусить балдіти від своїх героїв.

— Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, — крутнув вуса Ворошилов.

— Особливо, коли це групове зґвалтування, — докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.

— Цікаво… — задумався Каганович. — Коли розстрілюють — це боляче?

— А чому ти не спитав у троцькістів? — поцікавився Ворошилов. — Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і