Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

Навіщо вам відокремлюватися? Адже бути вар'ятом — це почесно. Це так само, як бути відомим артистом. Ідеш по вулиці, і всі на тебе звертають увагу, всі озираються, бо ти вар'ят. Пан Цвібак обіцяв боротися за проникнення вар'ятів в урядові структури. Це похвально. Але головне тут не переборщити. Бо в окремих міністерствах і партіях божевільні явно переважають. Це видно й по телебаченню. Чимало у кого вже на обличчі написано, що він працює не на Україну, а на Кульпарків. А в економіці — там уже одна тільки ваша агентура. І тому жалітися на утискування прав нема чого. Деколи мені самому робиться прикро, і я запитую: мамо, чому я не вар'ят? Тоді б я не протирав штани у Ратуші, а керував би промисловістю. А тепер я хочу надати слово представникові Спілки українських вар'ятів Америки.

Представник мав напрасовані штани і напуцовані мешти. І це виразно виділяло його з-поміж наших.

— Шановні пані й панове! Ми — українські вар'яти Америки чуємося пригнобленими муринами. Ми не маємо таких прав, як ви, бо нас не пускають до влади. Ми не можемо пробиватися до парламенту. А тому ми рішили вертатися в Україну. Ми принесемо зі собою наш американський досвід. Перше, що ми зробимо, — складемо списки всіх вар'ятів України, аби нарід знав своїх героїв. Тоді вони побачать, яка ми сила! На закінчення скажу, жи ми вам привезли гуманітарну допомогу. Сто пачок зі заштриками. А ще велику паку гамівних сорочок, які розшили хрестиком наші вар'ятки в Америці. Носіть і штрикайтеся на здоров'я!

Після американця зійшов на сцену Штунда.

— Панове! Зараз відбудеться урочисте відкриття пам'ятника славному синові Кульпаркова, борцю за незалежність і різнобарвні піжами, панові Цвібаку! Гурра!

Під гучний бій барабанів з пам'ятника здерли полотно, але зробили це так поспішно, що разом з полотном потягли й те простирадло, в яке був замотаний пан Шопта. Внаслідок цього перед глядачами явився голий волохатий хлоп з переляканими очима. Як йому вдалося при цьому не зробити жодного руху, важко сказати.

Головний лікар пояснив делегації, що пам'ятник вирішили поставити в античному стилі. Без одягу.

— Оригінально, — погодився бургомістр. — Але я б собі не бажав подібного пам'ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам'ятник відчувати збудження?

— А ми після свята знову його полотном накриємо.

Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір'їнки.

Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика.

Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п'юрка, що були в неї на голові.

— Диздимоно! — гаркнув лютий Вотелло. — Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?

— Мала. Але тілько раз!

— Де то було?

— На сіні.

— Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!

— Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?

— Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!

— Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.

— І то правда, — тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.

Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.

Я побачив жах на очах лікарів. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафійка повалилася на поміст, як мішок бупьби. Штунда ще не вийшов з ролі й весь тремтів, розглядаючи свої скарлючені пальці

На сцену вибігли вар'яти і винесли Гафійку та вивели Штунду. Глядачі плескали в долоні. Концерт продовжувався.

Я пішов подивитися за лаштунки. Сумнівів уже не було. Штунда її таки задушив.

— Чому ви її задушили? — спитав я.

— Я згадав свою жінку. Не міг себе стримати. Ех, файна була баба Гафійка, царство їй небесне.

— Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацію.

Я хутенько відшукав Бездрика, привів його і показав на труп.

— Ну, тепер маєш можливість проявити свої талант.

Бездрик став на коліна і почав маніпулювати руками. Я шепнув Штунді:

— Ідіть звідси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.

За пару хвилин обличчя мертвої проясніло, повіки відкрилися, і перше, що вона сказала, було:

— Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!

Вона зірвалася на ноги і почала люто озиратися. Я зрозумів, що пора нам накивати п'ятами.

Концерт закінчився і весь тлум посунув усередину.

На виборчій дільниці уже працював буфет. Гори канапок і зелені виглядали на диво пристойно. Побіля пляшок із «шампанським» лежали банани.

Я штурхнув Штунду:

— Признайтеся, з чого ті банани?

— З качанів капусти

За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускіт. Це один із вар'ятів ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.

Бургомістр був дуже задоволений виглядом виборчої дільниці. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвібака.

— Що це в нього?

Аж тепер я помітив, що на портреті намальовано іскри, які сипалися з Цвібакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозуміли «дати вогню в очах» по-своєму.

Головний лікар спробував тлумачити:

— Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображається на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.

— Кабіни у вас оригінальні, — сказав бургомістр. — Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.

Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.

— Взагалі ми… е-е… — мимрив щось головний, — приготували для вас дещо… але не тут… а…

— Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.

І гості обступили буфет.

— О, канапки з ікрою! — захоплювався бургомістр.

Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво і Господь перетворив фарбовану манку на ікру. Я не стримався і теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.

Головний зиркнув на мене з надією. Я шепнув:

— Манка.

І в нього на чолі виступив піт.

— Які смачні канапки! — хвалили гості й наминали все підряд.

Коли ж вони почали хрумтіти бананами, я подумав, що ось-ось станеться врешті скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

Ніхто не гаркнув.

Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», і воно стріляло за