Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

не відривав очей від дзеркальця, щоб бачити сердите обличчя Віхури, але танк швидко відставав і незабаром лишився за поворотом. Кілометр-другий водій почувався непевно, як то звичайно буває, коли людина пересяде з важкої гусеничної машини на легшу, на колесах. Не дуже навіть дослухався, про що балакає Ліда, бо весь час перемикав швидкості та приборкував кермо. Йому здавалося, що обертається воно надто легко.

– …Тільки-но Густлік вкинув його в наш вагон, – щебетала дівчина, – він одразу запитав, звідки я родом, і так глянув, немов хотів освідчитися в коханні…

Назустріч узбіччям ішли люди в цивільному. Хто тяг, а хто штовхав візки з манатками. Чоловік попереду гурту помахав біло-червоним прапором.

– Поляки! – радісно скрикнула Лідка.

Григорій загальмував і, висунувши голову з кабіни, спитався:

– Куди?

– Додому! – відгукнулися з гурту. – З вигнання. Обступили машину тісним півколом, простягали руки, говорили всі зразу, то плачучи, то сміючись. Виявилося, працювали вони під Колобжегом у бауерів і на ґуральні, а коли німці почали збиратись до від'їзду, змовились і втекли до лісу від есесівців, які розстрілювали кожного, хто хотів залишитися.

– Тихше! – наказав той, що з прапором, високий, худий, з косим шрамом на щоці, й пояснив: – Перечекали фронт, виходимо на шосе і гукаємо по-російськи до солдатів: «Не стріляй, ми поляки», а вони сміються і у відповідь: «Ми теж поляки. Сліпі, чи що? Орликів не бачите?»

Жінки витяглії з кабіни радистку, цілували, а вона роздавала їм квіти калюжниці. Шарик стояв, спершись передніми лапами на дах кабіни, і пильно стежив, аби з Лідкою нічого не сталося.

– Ви б не змогли дати нам якусь зброю? – питали чоловіки Григорія.

– Не можна. Номери записані, – пояснив грузин. – Та й навіщо вам? Тепер тут глибокий тил, німців нема…

– Є.

– Хіба що цивільні.

– Пане сержант! – поважно промовив високий зі шрамом і додав тихіше: – Ми вночі літак чули, а вранці таку парасольку знайшли. – Витяг з-за пазухи трикутник тонкої білої шовкової тканини, вирізаної з парашута.

– Годиться на сорочки й блузки, – засміявся Саакашвілі.

– Годиться. Всім роздав порівну… Як зброї не можете, то, може, хоч, патронів до російського автомата?

– Бери. – Саакашвілі простяг через вікно запасний магазин.

– Гранати можна подарувати, – обізвався з кузова Томаш і, понишпоривши в кишенях, дав худому чотири лимонки.

– Дякуємо. З таким подарунком спокійніше вирушати в дорогу. Щасливо вам! Повертайтеся швидко.

– До Берліна і назад! – крикнув Григорій, і машина рушила з місця.

Хвилину ще бачив їх у дзеркальці, як стоять посеред дороги і махають руками. Майорів біло-червоний прапор на візку. Лідка зітхнула, поправила волосся і повела розповідь далі:

– Тоді він дав мені рукавиці. – Відкинула з лоба неслухняне пасмо й поклала маленьку долоню Григорію на плече. – Єнотові, такі, як для льотчиків роблять. Не сказав, що закоханий, але так дивився, що я про це знала…

Григорій слухав і все розтуляв рота докинути і собі хоч слівце, та марно. Крутив баранку, дедалі менше вдоволений з балакучої товаришки, розглядався навсебіч. Раптом загальмував, вистрибнув з кабіни і побіг на лужок під лісом, усіяний блакитними цяточками квітів. За ним помчав Шарик і почав грайливо стрибати, заважаючи збирати квіти.

Томаш вискочив з кузова, підійшов до почорнілого від дощів стогу, насмикав чималий оберемок сіна і заніс його в машину.

– Навіщо стільки? – запитала Лідка.

– На вечір. – Засміявся, що така велика, а простих речей не розуміє. – Найкраще спиться на сіні. Зараз ще принесу.

– Там радіостанція, – Лідка зиркнула на годинника.

– Знаю, я обережно.

Повернувся Григорій з букетиком лісових фіалок ї подав дівчині.

– Люба, єнота не знайшов, але ось тобі квіти і дозволь мені також дещо сказати.

– Добре, Гжесю, – кивнула дівчина. – Не заводь мотора, бо гудіння заважає. Ми і так будемо на місці багато раніше від них.

– З мене ще більший невдаха… – намагався почати Григорій.

– Зажди, лиш докажу про те, як він на мене дивився…

Грузин заламав руки і, примирившись з долею, сперся на кермо, приготувався слухати. Знав усе, сам зміг би розповісти з подробицями, як до Студзянок Кос тужив за Лідкою, а вона пирхала на нього, немов вередлива кицька. Знав, але вислухував, бо дівчина, як кожна людина, мала право розповідати про свої турботи, опріч того сподівався – врешті-решт і йому дадуть слово.

Коли збагнув, що до вечора в нього немає найменших шансів, рушив уперед, дедалі більше поспішаючи. Але перед самим Чорним лісом лопнула камера на задньому колесі. Поки водій гальмував – лопнула друга. Запасне колесо мав одно, отже хоч-не-хоч треба було братися до роботи.

Григорій не гаяв часу, і незабаром машина стояла без задніх коліс. З одного боку вісь підпирала купка придорожніх бетонних стовпчиків, з другого – домкрат. Поряд лежали гайки, ключі, колеса.

Лідка тримала камеру. Томаш теж допомагав, але при нагоді кидався до гармошки, брав кілька нот і підспівував..

– Григорію! – покликала раптом дівчина.

– Держи!

– Не можу. Забула про зв'язок, і Янек мені в'язи скрутить. Як я йому на очі… – Сльози зупинили потік слів і покотилися по щоках.

– Капай набік. Я саме приклеюю латку, – наказав Григорій. – Щоб так не щастило, як мені, рідко буває: півкілометра до мети, а тут дві камери відразу. Вже кінчаю, і зараз будемо на місці. Бачиш вежу? То наш палац.

– Але минуло п'ятнадцять хвилин по непарній, а я не виходила на зв'язок, – пояснювала Лідка, поглядаючи блакитними заплаканими очима на Чорний ліс.

Над лінією лісу руділа верхівка псевдоготичної вежі з мурованими зубцями, а нижче виднілися вузькі продовгуваті віконця. Сонце сяяло в рештках повибиваних шибок.

– Варто вилізти на самий вершечок, – мовив Томаш до Лідки. – Мабуть, звідтіля немало світу видно. А плакати не треба, сержант не з'їсть.

Шарик, видно, був тої самої думки, бо підійшов і, приязно гавкнувши, довгим язиком, схожим на шматок свіжої шинки, лизнув дівчину в щоку.

Минуло ще з півгодини, і все було готово. Саакашвілі, поскладавши в ящик інструмент та всілякі гайки, що залишилися після ремонту, квапливо витер клоччям руки й стрибнув за кермо.

– У палаці помиємось. Соромно було б, якби наздогнали. Весь час боявся цього.

Збочили з шосе і, не збавляючи швидкості, мчали по засохлих глиняних вибоїнах дороги. На повному ходу виїхали з лісу просто на головну вулицю, припорошену пір'ям і обгорілим сіном, лишаючи за собою хмари попелястої куряви. Мешканці поспіхом покинули село, залишивши прочинені ворота, повідчинювані