Богдан Сильвестрович Лепкий - Не вбивай

— Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу.

— Дуриш себе.

— Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Нагадується казка про заворожену царівну.

— Тільки царевич не приїжджає, дитино.

— Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок.

— Не вік так раювати, дитино. Годі Мотрі Кочубеївні в тому безлюддю до сивої коси сидіти. Бачу, тобі все ще Бахмач не вивітрів із голови.

— Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тітусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!

— То не починала б тієї розмови, правда?

— Не по-чи-на-ли б.

— А все ж таки почала я її, і не раз пічну, бо жалую тебе. Жалую такої пишної вроди і такої доброї душі. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі?

— Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя.

— А яке ж воно для тебе?

— Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю.

— Себто тобі тепер хоч у черниці?

— Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю?

— Як же й не скучати, Мотре?

— Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, хазяйством. Іноді Любов Федорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб дальше, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового.

— Гадаєш?

— Вірю, тітусю.

Вона встала, випрямилася і, вдивляючися понад верховіття садів, казала:

— Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив. Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духу, котрий невідомого слуха і крізь мале й ледаче величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче.

Притулилася до Марії Федорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає.

Але Марія Федорівна заодно перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя.

— А так робити не годиться. Чоловік раз жиє на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте, А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свойого, Мотре!

— Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світа не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!

— Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді.

— Може, й мені доведеться посивіти зарання, — га, що ж, велике діло! Що там тіло, щоб серце не зімліло... Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затруюємо життя?

— А Чуйкевича тобі не жаль? — спитала нараз тітка.

— І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хтозна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі?

Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяєві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Федорівни замітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе, як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею і вона пестилася.

— За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отеє. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт.

Марія Федорівна глянула й перехрестилася.

— Дякуємо тобі. Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя.

Заскрипіли ворітця, і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.

— Хто це?

— Хтось чужий, бо лаяли собаки.

— Та. мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися.

— Побачимо.

Так гарно було в городі в це тепле, весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.

Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверима від городу.

Марія Федорівна руку над очі поклала і крикнула:

— Чуйкевич!

В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей, навіть на хуторі, де скучно за людьми.

Мотря не рушалася з місця.

Свіжовиструганою сгежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.

— Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! — промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.

Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього.

— Слихом спихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати.