Михайло Сергійович Грушевський - Історія України-Руси. До року 1340

море”, як іронїзує з нього лїтописець, пригадуючи його гордовиті похвалки на Русинів: „оден камінь богато горнцїв побиває!” і другу, меньше ясну своїм змістом: „острый мечю, борзый коню — многая Руси” 46). Але сей похід не мав результатів: Данило відвернув Лєшка, наславши на Польщу своїх ново здобутих союзників — литовських князїв, а против війська Филї, що посунуло на Волинь, наспів з Половцями Мстислав і змусив вернути ся.

Слїдом Мстислав з половецькою ордою і з помічними полками руських князїв рушив на Галич. Але угорська залога зачинила ся в Галичу, і Мстислав по кількагодинній битві полишив Галич та пограбивши околицї, вернув ся назад (десь зимою 1220/1 р.). По короткім часї він вибрав ся одначе новим походом, так само з помічними полками руських князїв і з Половцями, і на сей раз з більшим усьпіхом. Коли він приступив під Галич, угорська залога дала йому битву, але була побита. Мстислав кинув ся слїдом за утїкачами на місто й по короткій битві, що завязала ся при воротах міста, узяв його. Угри й Ляхи кинули ся до катедри й замкнули ся в фортифікаціях, збудованих Кольоманом на катедрі, та відти боронили ся, кидаючи каміннє й стріляючи до Мстиславового війська. Але довго держати ся тут вони не могли — слїдом мусїли піддати ся з браку води; „Пречиста Богородиця не потерпіла опоганення свого храму (тими укріпленнями) й віддала Кольомана в руки Мстислава”, каже лїтописець: Кольоман з своєю нареченою, „величавий Филя”, проводир угорської партії Судислав — всї попали в неволю. Взятих в неволю Угрів й Ляхів побито, з виїмком значнїйших; Кольомана Мстислав відіслав у свій Торчеськ, але з боярами поступив дуже великодушно — дав їм амнестию, а проводиря їх Судислава, що обіймаючи його колїна, обіцяв йому вірність, навіть „честью великою почтивъ” — дав йому в управу Звенигород 47).

Ся неудача підірвала енерґію союзників. Угорського короля зрештою займали внутрішнї відносини: боротьба з сином і з загальним невдоволеннєм в державі, що привело до видання угорської конституційної хартії (т. зв. Золотої булї, 1222). Отже про дальшу боротьбу з Мстиславом не було йому що й думати на разї. Аби увільнити сина з неволї він зараз розпочав переговори. Лєшко теж помирив ся з Романовичами, і цїла справа скропила ся на Олександрі белзькім, що перед тим, відступивши від Мстислава, уложив був союз з Кольоманом і Лєшком: Романовичі напали й знищили Белзьку землю нечуваним способом, аж Мстислав обстав за Олександром і упросив Данила дати йому спокій.

Але тим часом як заграничні відносини так добре укладали ся для Волини й Галичини, попсував справу сам Мстислав. Він дав себе розсварити з Данилом, що був, як бачили ми, дуже дїяльним і цїнним союзником йому в сих лїтах. Лїтописець запевняє, що Данило нїчим не завинив супроти Мстислава, а юдили його на Данила бояре і Олександр белзький; що Олександр казав, нїби Данило хоче Мстислава убити; що Данило вивів на чисту воду сю брехню, і що Мстислав сам перед смертю жалував, що дав боярам, головно Судиславу, намовити себе на Данила 48). Сьому можна вповнї вірити, бо Данило, скільки бачимо, все дуже льояльно поступає супроти Мстислава аж до смерти його, а Мстислав мусїв чути себе в Галичу досить нїяково супроти Данила, як отчича галицького стола, і на сїм психольоґічнім ґрунтї легко було в Мстиславу розбудити всякі підозріння на Данила, тим більше, що Мстислав взагалї показує дуже мало інтелїґенції.

Знеохоченнє його до Данила показало ся зараз по останнїй побідї над Уграми. Галицький лїтописець говорить вправді про се пізнїйше, поясняючи, чому Мстислав віддав Галичину не Данилу, а угорському королевичу. Мстислав, каже він, носив ся з гадкою передати Галич зятеви Данилу, бо переконував ся, що сам не може задержати Галичину, з огляду на боярські інтриґи; проводир угорської партії Судислав і його одномишленники теж доводили Мстиславу, що він не може утримати ся в Галичу супроти ворожої боярської партії: „не можешь бо держати (Галич) самъ, а бояре не хотять тебе”; але вони прирадили віддати Галич не Данилу, а видати другу доньку за найменьшого угорського королевича Андрія і йому віддати Галичину: „бо коли даси королевичу, то зможеш, коли схочеш, назад від нього відібрати, а як даси Галич Данилу, то вже Галич на віки страчений для тебе, бо Галичане (люде) хочуть Данила” 49).

Сї мотиви, котрими галицький лїтописець мотивує останнї розпорядження Мстислава в Галичинї, зовсїм правдоподібні, але вони важні також і для ранїйшого часу, безпосередно по останнїй побідї Мстислава над Уграми. Рішення свої Мстислав повзяв уже скоро по тій кампанїї; на се виразно вказує зміст умови, заведеної Мстиславом з Андрієм в 1222 р. Він звістний нам з автентичного документа — папського листу (з поч. 1223 р.), писаного у відповідь на реляцію Андрія 50). Звідси довідуємо ся, що для увільнення з неволї Кольомана з Сальомеєю й иньшими значними Уграми Андрій мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину для Кольомана, але натомість було умовлено, що Мстислав видасть доньку за третього Андрієвого сина, теж Андрія на імя, і той дістане від Мстислава Галичину.

Очевидно, се зі сторони Мстислава була добровільна уступка, бо він мав усяку можливість диктувати умови Уграм, і ми її не пояснимо инакше, як тільки поданими лїтописцем мотивами, що знову могли утворити ся тільки на ґрунтї подражнення Мстислава на Данила. Підюджений на Данила Олександром, по походї на Татар 1223 р., де брали участь і Мстислав і Данило, і де Мстислав через свою амбіцію відіграв досить сумну ролю, він навіть вибрав ся походом на Данила разом з Олександром — воювати Данилову волость. Але Данило, запросивши до помочи Лєшка, змусив Мстислава вернути ся, і справа знову скінчила ся на пустошенню Белзької землї й пограничних околиць Галичини. Мстислав виберав ся потім новим походом, але Данилу удало ся вияснити Мстиславу несправедливість його підозрінь, і на княжім з'їздї в Перемилї відносини їх, бодай на зверх, приведено до порядку 51).

Тим часом в самій Галичинї Мстислав грав досить нужденну ролю. В руках боярських полїтиків сей славний вояк був безрадним знарядєм, і вони без кінця плели сїтку своїх інтриґ, знаходячи собі опору на угорськім дворі. Відносини до Угорщини не уставили ся з умовою 1222 р. Андрій, очевидно, не міг переболїти упадку Кольомана і слїдом по умові вислав до папи реляцію про неї, стилїзовану так, щоб дістати увільненнє від своєї присяги Мстиславу. Папа дїйсно увільнив Андрія