Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

сільського дівчати, з дитинства знав, що вижити під більшовиками можна тільки «не висовуючись»!) — «а к т и в н и х»[12]. А її запасу активности — чи, краще сказати, пасіонарности — стало б на чималий населений пункт. І, крім того, — це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, — вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться — і ламаються тільки вже разом із головою. Якби вона «втрапила в систему», в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, «одвела»: їй здавалося, що вона «кидалась в усі кінці, як тигра в клітці»[13], — а насправді летіла, як метелик на вогонь. Виставивши перед нею непроникне скло і відмовивши їй соціального «шляху нагору» (того «шевченківського», на який вона так гаряче сподівалася!), доля тим самим зберегла їй життя.

Ми не знаємо — і навряд чи вже дізнаємося, — наскільки вона сама розуміла, в якому часі їй випало жити. З того, що можна, умовно, віднести до її «політичних поглядів», маємо хіба що занотовані М. Кагарлицьким згадки її односельців, як у голодному 1947-му Катерина Василівна в гніві кричала, що «того ірода» Сталіна треба возити по країні в клітці й показувати людям, як дикого звіра[14]: метафора явно для психоаналітика (вона сама весь вік чулася «в клітці» й, видимо, здавала собі справу, хто її туди замкнув, разом із її народом), але за змістом — нічого понад пересічний рівень тодішньої селянської свідомости: після 1933-го інакше як «іродом» українське село Сталіна не називало, і не варто дивуватися, що за такий прилюдний демарш на Білокур ніхто не доніс (виглядає, що українці тоді взагалі менше доносили, ніж у пізніші, брєжнєвські часи: розтління нашого духа тривало не одне покоління, і наскільки системно провадилося, теж ніхто ще не взяв на себе труда дослідити[15]). Може, найразючіше в листах Катерини Білокур того останнього, вже «видимого» нам періоду, коли вона врешті отримала в системі свою нішу (яка, хоч і не змінила її способу життя, все ж забезпечила необхідний «соціальний дах» її роботі і завдяки якій про Білокур і довідалися поза Богданівкою), — це подивугідна тих листів «позачасовість», майже цілковита відсутність у них історичних координат і реалій радянської доби (на сотні сторінок — хіба яка одна принагідна згадка, що «колгосп у нас бідний», та ще яке-небудь «Будьте здорові з 1 травня», що в суті нічим не різниться від жваво описаного в іншому місці дядькового привітання до вовків на дорозі: «з цим днем, що сьогодні, будьте здорові»[16]), — так, наче ті листи писано в добу Нечуя-Левицького чи навіть Марка Вовчка! От посварилися, з хрестин ідучи, дід Лаврін і баба Мелашка[17] (як у всякого генія, художнє обдаровання Білокур було синкретичним, і її «літературний слух» на живу мову абсолютний — у радянський період так класти на папір чужі голоси у нас вмів тільки Григір Тютюнник); от іще одна «марна краса», нещаслива баба Лисовета, на яку «казали колись, ще ж як вона була молода, що Лисовета як заспіва, дак як по струнах ударить»[18], прийшла забирати од Білокурів свого п'яненького діда Савку, що всунувсь був до них у хату затанцювати, та й упав, не вдержавшись на ногах; от хатнє пекло — чистої води «кайдашівщина»: «Уже так Христя лаялась та дверима гуркала, що ніяк не можна було всидіти. Мабуть, і камінець, то і той би не витримав такої лайки, а зрушив би він з місця — та й покотився б геть. Отож і я не витримала і пішла помалу з хати аж у берег»[19]; а от оповідачка ще засвіт, потемки, одкидає од хати сніг, з радісним тремом слухаючи в скляній морозній тиші третіх півнів, а в сусідок одне по одному засвічуються вікна — онде в Насті, а он в Олени, «брязнув засув, стукнули двері» (оповідачка явно ще й музикальна, відтворити такий фізично вчутний «саундтрек» зимового ранку не кожен поет потрапить!), і Настя витюпала надвір і скаржиться Катрі на Олену, що та — «от уже людиночка!» — «що б то не взяла, зроду-віку не принесе», так і вчора кочергу позичила й не принесла, і тепер доводиться їй, Насті, «ні світ ні зоря брести по снігу за своїм добром», — і, підглянувши до Олени в вікно, кількома енергійними репліками (Чехов і Стріндберґ аплодують стоячи!) обрисовує одразу два характери — і Оленин, і свій власний:

«— Дивіться, от сукиного сина стерво! От не гріх, що і полаяла! Он погляньте: устала вдосвіта, тепер сидить на припічку і луза насіння, а під лавою повісомко конопель уже хто й зна відколи лежить недомикане!

Потім знов вернулась до вікна і гукнула:

— Олено, винесіть кочергу!»[20].

Це не Марко Вовчок — це краще, експресивніше. Варто тут нагадати, що перша репрезентативна добірка білокурівських листів, видрукувана у «Вітчизні» 1982 року, стала не мистецтвознавчою, як можна було б сподіватись, — а літературною сенсацією. Покоління, умовно кажучи, «Володимира Діброви» — виросле на дієті з тодішніх, за Стусом, «бездарних яворівських», — допалося до тих листів, як голодний до хліба: після Григора Тютюнника (натоді вже покійного) та ще «анонімної» (ніким тоді не впізнаної) Надії Суровцевої (шматки з «Житія…» якої 1980 року оприлюднив під своїм іменем П. Загребельний як повість «Кларнети ніжности»), це вперше у 1980-х «українська радянська проза», як Валаамова ослиця, заговорила людським голосом. Мабуть, подібний ефект свого часу справляла Шевченкова «Катерина» на читачів, українською звиклих хіба блазнювати, тільки що цим разом шевченківська Катерина (водночас і символічна поганьблена Україна, і реальна малописьменна селянка з Полтавщини) промовляла про себе сама, від першої особи, — і на звук цього голосу, живого й без ноти фальшу, офіційні «блазні мови» вмить обернулись перед читачем голими королями[21]. Але я зараз не про літературні чесноти білокурівських текстів (при всьому щедрому палахтінні в них особистої геніальности, це все-таки не стефаниківські листи: те, що їх писала людина неосвічена, дається взнаки щоразу, тільки-но авторка переходить від диґресій, у яких її дух ширяє сам на сам із предметом, до розмови з конкретним, «земним» адресатом на яку-небудь житейську тему, — ніби крила згортаються, і невиробленість мови, й селянська обмеженість словника — все муляє й мучить при читанні, як споглядання ланцюгів на ногах янгола). Тут мене цікавить винятково образ сучасного