Анджей Сапковський - Останнє бажання

Ні? То, може, я — свята безвинність, загублена біля струмка сисястою донькою мірошника? Га? Геральте? Ну скажи, хто я такий? Невже не бачиш — я увесь аж трясуся з цікавості?

— Ти не чудовисько. Інакше б не зміг доторкнутися до цієї от срібної тарілки. І вже в жодному разі не взяв би в руку мій медальйон.

— Ха!— гаркнув Нівеллен так, що язички полум'я свічок на мить лягли горизонтально.— Сьогодні явно день розкриття страшних секретів! Зараз я довідаюся, що вуха в мене виросли, тому що я ще в дитинстві не любив вівсянки на молоці!

— Ні, Нівеллене,— спокійно сказав Геральт.— Це — результат пристріту. Певен, ти знаєш, хто навів на тебе вроки.

— А якщо й знаю, то що?

— Вроки можна зняти. І досить часто.

— Ти як відьмак, зрозуміло, умієш їх знімати. Досить часто?

— Умію. Бажаєш спробувати?

— Ні. Не бажаю.

Чудовисько розкрило пащу й вивісило червоний язичище довжиною у дві п'яді.

— Ну що, розгубився?

— Розгубився,— зізнався відьмак.

Чудовисько зареготало, відкинулося на спинку стільця.

— Я знав, що розгубишся. Налий собі ще, сядь зручніше. Розповім тобі всю цю історію. Відьмак не відьмак, а очі в тебе не злі. А мені, бач, приспічило побалакати. Налий собі.

— Уже ж нема чого наливати.

— Дідько,— відкашлялося чудовисько, потім знову репнуло лапою по столу. Поруч із двома порожніми графинами невідомо звідки взявся великий глиняний глечик у вербовій обплітці. Нівеллен зірвав іклами воскову печатку.

— Як ти, мабуть, помітив,— почав він, наповнюючи кубки,— округа досить безлюдна. До найближчих людських поселень йти та йти. Тому як, розумієш, татуньо й дідуньо у свій час особливою любов'ю ні у сусідів, ні в проїжджих купців не користувалися. Кожний, хто сюди завертав, у найкращому разі прощався з майном, якщо татуньо убачав його з вежі. А кілька ближніх селищ згоріли, тому як татуньо, бач, вирішив, що вони затримують оброк. Мало хто любив мого татуня. Крім мене, зрозуміло. Я страшно плакав, коли одного разу на возі доставили те, що залишилося від мого татуня після удару дворучним мечем. Дідуньо в ту пору вже не розбійничав, тому що з того дня, як дістав по черепушці залізним морґенштерном, моторошно заїкався, пускав слину і рідко коли встигав вчасно добігти до вбиральні. Вийшло, що мені як спадкоємцю випало очолити дружину.

— Молодий я тоді був,— продовжував Нівеллен.— Прямо молокосос, так що хлопці із дружини миттю мене обкрутили. Командував я ними, як розумієш, не краще, як, скажімо, порося вовчою зграєю. Незабаром почали ми витворяти таке, чого татуньо, будь він живий, ніколи б не допустив. Опускаю деталі, переходжу відразу до суті. Одного разу відправилися ми аж під самий Гелібол, що під Миртом, і пограбували храм. На додачу до всього була там ще й молоденька жричка.

— Що за храм, Нівеллене?

— Біс його знає. Але, видно, кепський був храм. Пам'ятаю, на вівтарі лежали черепи й маслаки, горів зелений вогонь. Смерділо, аж страх! Але ближче до справи. Хлопці притисли жричку, стягли з неї одежинку, а відтак сказали, що мені пора вже стати чоловіком. Ну, я й став, дурний шмаркач. У процесі становлення жричка плюнула мені в морду й щось викрикнула.

— Ну?

— Що я — чудовисько в людській шкірі, що буду чудовиськом із чудовиськ, щось про любов, про кров, не пам'ятаю. Кинжальчик маленький такий був у неї, здається, захований у зачісці. Вона покінчила із собою, і отут… Чкурнули ми звідти, Геральте, так що заледве коней не загнали. Ні. Кепський був храм…

— Продовжуй.

— Далі було так, як сказала жричка. Доби через дві прокидаюся ранком, а слуги, як мене побачили, у вереск і драла! Я до дзеркала… Розумієш, Геральте, запанікував я, скоївся зі мною якийсь припадок, пам'ятаю, як крізь туман. Коротше кажучи, трупи. Декілька. Хапав усе, що тільки під руку попадало, і раптом став страшно сильним. А будинок допомагав як міг: ляскали двері, літали по повітрю предмети, метався вогонь. Хто устиг, утік: тітонька, кузина, хлопці із дружини, та що там — навіть собаки п'ятами накивали, виючи й підтискаючи хвости. Утекла моя кішечка Ненажерочка. Зі страху удар хватив навіть тітоньчиного папугу. І от залишився я один, ревучи, виючи, психуючи, розносячи дощенту все що траплялось, а найперше дзеркала.

Нівеллен замовчав, зітхнув, шаснув носом і продовжував:

— Коли приступ пройшов, було вже пізно що-небудь робити. Я залишився один. Нікому не міг пояснити, що в мене змінилася тільки зовнішність, що, хоч і в жахливому образі, я залишився як і раніше усього лиш дурним пацаном, що ридає у порожньому замку над тілами вбитих слуг. Затим прийшов моторошний страх: от повернуться ті, що врятувалися, і прикінчать мене, перш ніж я встигну розтлумачити. Але ніхто не повернувся.

Виродок замовчав, витер ніс рукавом.

— Не хочеться згадувати ті перші місяці, Геральте. Ще й сьогодні мене трясе. Давай ближче до справи. Довго, дуже довго сидів я в замку, як миша під мітлою, не висуваючи носа знадвору. Якщо хто-небудь з'являвся — а траплялося це рідко,— я не виходив, велів будинку ляснути кілька раз ставнями або гаркав через ринву, і цього зазвичай вистачало, щоб за відвідувачем тільки курява здійнялася. Але от одного разу визирнув я у вікно й бачу, як ти думаєш, що? Якийсь товстун зрізує троянди із тітоньчиного куща. А належно тобі знати, що це не бозна що, а блакитні троянди з Назаїру, саджанці привіз ще дідуньо. Злість мене взяла, вискочив я у двір. Товстун, як тільки добув голос, який втратив, побачивши мене, проверещав, що хотів всього лише взяти кілька квіток для доні, і благав простити його, дарувати життя й здоров'я. Я вже зібрався було виставити його за головні ворота, але отут кольнуло мене щось, і згадав я казку, яку колись розповідала Леніка, моя нянька, стара тетеря. До дідька, подумав я, наче ж гарні дівчата можуть перетворити жабу в принца або навпаки, так, може… Може, у цій брехні є зерно правди, якась можливість… Підстрибнув я на два сажні, заричав так, що дикий виноград посипався зі стіни, і гаркнув: «Дочка або життя!» Нічого кращого в голову не прийшло. І отут купець — а це був купець — кинувся в плач, потім зізнався, що його донечці всього вісім рочків. Ну смішно, а?

— Ні.

— От і я не знав, сміятися мені або плакати над