Анджей Сапковський - Останнє бажання

своєю паскудною долею. Шкода мені стало купця, дивитися було несила, як він трясеться, запросив його в будинок, почастував, а на прощання насипав у мішок золота й камінців. А належно тобі знати, що в підвалах, ще з татуньових часів, залишалося багато добра, я не дуже-то знав, що з ним робити, так що міг дозволити собі широкий жест. Купець просяяв, дякував, аж усього себе обплював. Видно, десь похвалився своєю пригодою, тому що не пройшло й двох місяців, як прибув сюди інший купець. Прихопив великий мішок. І дочку. Теж не малу.

Нівеллен витягнув ноги під столом, потягнувся так, що затріщав стілець.

— Ми швиденько домовилися з торгашем. Вирішили, що він залишить мені доню на рік. Довелося допомогти йому закинути мішок на мула, сам би він не впорався.

— А дівчина?

— Спочатку, бачивши мене, непритомніла, думала, я її з’їм. Але через місяць ми вже сиділи за одним столом, базікали й робили довгі прогулянки. Але хоч вона була цілком мила й напрочуд розумна, язик в мене заплітався, коли я з нею розмовляв. Розумієш, Геральте, я завжди торопів перед дівчатами, наді мною потішалися навіть дівки із хліва, ті, у яких вічно ноги в гної і яких наші дружинники крутили як хотіли, і так, і сяк, і навпаки. Так навіть вони з мене сміялися. Чого ж чекати тепер, думав я, з отакою мордою? Я навіть не зважився сказати їй, навіщо так дорого заплатив за один рік її життя. Рік цей тягся, як сморід за народним ополченням і, нарешті, з'явився купець і забрав її. Я ж з розпачу замкнувся в будинку й кілька місяців не зважав ні на яких гостей з дочками. Але після року, проведеного в товаристві купцевої донечки, я зрозумів, як важко, коли нікому слова мовити.— Виродок видав звук, що мав означати зітхання, але котрий пролунав як гикавка.

— Наступну,— продовжив він трохи згодом,— звали Фенне. Маленька, шустра, балакуча, наче корольок, тільки що без крилець. І зовсім не боялася мене. Одного разу, якраз була річниця моїх пострижин, упилися ми медовухи й… хе, хе. Я відразу вискочив з-під перини й до дзеркала. Зізнаюся, був я збентежений і засмучений. Морда залишилася якою була, може, трішки поглупіла. А ще кажуть, що у казках — народна мудрість! Хрін ціна такої мудрості, Геральте! Ну, Фенне скоренько постаралася, щоб я забув про свої печалі. Весела була дівчисько, кажу тобі. Знаєш, що придумала? Ми на пару лякали непрошених гостей. Уяви собі: заходить такий тип у двір, оглядається, а отут з ревінням вилітаю я рачки. А Фенне, зовсім без нічого, сидить у мене на зашийкові й сурмить у дідунів мисливський ріг!

Нівеллен затрясся від сміху, блиснувши білизною іклів.

— Фенне,— продовжував він,— прожила в мене цілий рік, потім повернулася в родину з великим приданим. Примудрилася вийти заміж за якогось шинкаря, вдівця.

— Продовжуй, Нівеллене. Це цікаво.

— Справді?— сказало чудовисько, чухаючи за вухами.— Ну, ну. Наступна, Примула, була дочкою збіднілого лицаря. У лицаря, коли він понадився сюди, був тільки худий кінь, проржавіла кіраса, і був він неймовірно довгов'язим. Брудний, як купа гною, і розвіював довкола схожий сморід. Примулу, даю руку на відсіч, видно, зачали, коли татусь був на війні, тому як була вона цілком ладненька. І в ній я теж не пробуджував страху. І не дивно, тому що в порівнянні з її батьком я міг видатися цілком навіть нічого. У неї, як виявилося, був неабиякий темперамент, та і я, сповнившись віри в себе, теж не давав маху. Уже через два тижні в нас із Примулою встановилися доволі близькі стосунки, під час яких вона любила смикати мене за вуха й викрикувати: «Загризи мене, звірюко!», «Розірви мене, бестіє!» і подібні ідіотизми. У перервах я бігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, поглядав у нього зі зростаючим занепокоєнням, тому як я все менше жадав повернення до колишньої, менш працездатної, чи що, форми. Розумієш, раніше я був якийсь розхлябаний, а став мужиком хоч куди. То, бувало, постійно хворів, кашляв і з носа в мене текло, тепер же ніяка холера мене не брала. А зуби? Ти не повіриш, які в мене були паскудні зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку від стільця. Скажи, хочеш, щоб я перегриз ніжку від стільця? Га?

— Не хочу.

— А може, так воно й краще,— роззявив пащу виродок. – Дівчат веселило, як я вправлявся з меблями, і в будинку майже не лишалося цілих стільців.— Нівеллен позіхнув, при цьому язик згорнувся в нього трубкою.— Набридла мені балаканина, Геральте. Коротше кажучи: потім були ще дві — Ілка й Венимира. Все йшло як звичайно. Нудьга! Спочатку суміш страху й сторожкості, потому проблиск симпатії, підживлюваний дрібними, але коштовними сувенірчиками, потім: «Гризи мене, з'їж мене всю», потім повернення їхніх татусів, ніжне прощання й усе більш відчутний збиток у скринях. Я вирішив робити тривалі перерви на самотність. Звичайно, у те, що дівочий поцілунок змінить мою зовнішність, я вже давно перестав вірити. І змирився. Більш того, дійшов висновку, що все й так іде добре й нічого міняти не треба.

— Так уже й нічого?

— Ну подумай сам. Я тобі казав, моє здоров'я пов'язане саме з цим тілом — це раз. Два: моя несхожість діє на дівчат як дурман. Не смійся! Я зовсім певен, що в людській подобі мені довелося б добряче набігатися, перш ніж я знайшов би таку, наприклад, Венимиру, досить, скажу тобі, гарну дівку. Думаю, такий хлопець, яким я зображений на портреті, її б не зацікавив. І, по-третє, безпека. У татуня були вороги, деяким удалося вижити. У тих, кого відправила на той світ дружина під моїм смутним командуванням, залишилися родичі. У підвалах — золото. Якщо б не жах, який я вселяю, хто-небудь та явився б за ним. Наприклад, кмети з вилами.

— Схоже, ти певен,— кинув Геральт, граючись порожнім кубком,— що в теперішньому своєму вигляді нікого не скривдив. Жодного батька, ні однієї дочки. Жодного родича або нареченого дочки. Га, Нівеллене?

— Заспокойся, Геральте,— буркнуло чудовисько.— Про що ти говориш? Батьки ледве не обдзюрювалися від радості, побачивши мою щедрість. А дочки? Ти б подивився на них, коли вони приходили в драних сукнях, з рученятами, поїденими лугом від прання, спини сутулі від постійного пересовування балій. На плечах і стегнах у Примули ще навіть після двох тижнів перебування в мене не