Ентоні Берджесс - Механічний апельсин

трохи не здурів, але той біль лише примусив мене бистро зреагувати й покінчити з Димом. Розтинаючи зі свистом брітвой повітря, я чиркнув по Димовій лівій ходулі, щільно обтягненій холошею, розпоров її на два дюйми й пустив кров. Дим геть обєзумєл. Він посунув на мене, загавкавши по-собачому — гав-гав-гав! — але я вчинив точнісінько так, як із Джорджі, вклавши всю свою силу й уміння в один порух, і відчув, як брітва увігналася досить глибоко в Димів зап’ясток. Він випустив з рук свого гнучкого «ужа» й заскиглив, як дитина. Тоді, так само підвиваючи, спробував висмоктати із зап’ястя кров, але її було багато, і він став пускати з рота бульбашки. З руки в нього била, хоча й не довго, гарна червона цівка.

— Що ж, кентики, — промовив я, — це буде вам наука. Правда ж, Піте?

— А я нічого не казав, — заперечив Піт. — Я ніколи не казав жодного слова. Поглянь, Дим може гигнути від втрати крові.

— Пусте, — відмахнувся я. — Людина помирає лиш один раз. А Дим помер, перше ніж народився. Крівця в нього швидко зупиниться.

Справді, вени я йому не зачепив. Я дістав із кармана чисту сякачку і власноруч перев’язав Димові зап’ясток. Він усе скиглив, стогнав, та кров нарешті зупинилася, братики. Отож тепер ці барани затямили, хто в них господар і вожак, вирішив я.

Два поранені бійці швидко заспокоїлись у барі «Герцог Нью-Йоркський» подвійними порціями бренді (купили вони за власні башлі, бо я всі свої висипав батькові) й покладеними на порізи сякачками, змоченими в холодній воді. Підстаркуваті ципи, з якими ми так шляхетно повелися напередодні, знову були там і так само кудкудакали, як заведені: «Спасибі, хлопчики» та «Хай береже вас Бог, хлопчики», — хоч цього разу ми задля них грошима не сорілі. Але тут вихопився Піт:

— То як воно, дівчатка? — І купив їм пива — у нього, схоже, кармани були напхом напхані бабкамі.

Отож бабушєнції загомоніли ще голосніше:

— Хай благословляє і береже вас Бог, хлопчики! Ми ніколи вас не викажемо! Ви — найкращі з усіх хлопчиків. Тут я звернувся до Джорджі:

— Що ж, ми повернулися туди, де були, так? Усе, як раніше, все забуто, еге ж?

— Так, так, так, — погодився Джорджі.

Дим, щоправда, мав усе ще ошелешений вигляд, навіть пробелькотів:

— Я б упорався з тим здоровенним видряпком за допомогою свого «ужа», якби на заваді не став один хрєн. — Так наче він оце не зі мною рубався, а з якимось іншим мальчіком.

— Гаразд, Джорджі, — проказав я. — То що тобі, хлопче, спало на думку?

— Ет! — відмахнувся Джорджі. — Не зараз. Не сєгодня.

— Та ти ж дужий дорослий чєловєк, — укоськував я його. — Як і всі ми. Ми ж бо не дітлахи, га, Джорджі? То що там тобі за ідея сяйнула, хлопче?

— Я б йому гарненько поцілив ланцюгом у глаза, — пробубонів Дим, а бабушенції знай гелготіли своє: «Спасибі, хлопчики…»

— Розумієш, це я про той будинок, — пояснив Джорджі. — Ну, той, що з двома ліхтарям біля входу. І з глупой назвою.

— Якою такою глупой?

— Чи то «Пристань», чи то «Пристанище». Якась така глупость. У ньому живе стара ципа зі своїми котами й купою старих цінних вєщєй.

— Тобто?

— Золото, срібло й усілякі коштовності. Мені про це розповів Вілл Англієць.

— Ага, віжу, — кивнув головою. — Все добре віжу. — Я справді здогадавсь, що він має на увазі. Йшлося про Старе місто, що відразу за багатоквартирним будинком «Вікторія». Що ж, справжній ватажок знає, коли треба виказати іншим свою великодушність. — Дуже добре, Джорджі, — похвалив я його. — Чудова думка, її варто реалізувати. Відразу й гайда!

Коли ми виходили, бабушєнції запевнили нас:

— Ми нікому нічого не скажемо, хлопчики. Ви були весь час тут.

— Славні ви дівчатка, — усміхнувся я. — Через десять хвилин ми вам знову купимо питва.

І я повів трьох своїх кентів на мою погибель.

6

На схід від «Герцога Нью-Йоркського» починалися офіси, за ними височіла стара понівечена бібліотека, далі був багатоквартирний будинок «Вікторія», названий так на честь чи то якоїсь перемоги, чи чогось іншого, а за ним тяглися давні будиночки в районі, що мав назву Старе місто. Кілька чудових старовинних доміков, братики, в яких жили худі й сварливі полковники з ціпками в руках, підтоптані овдовілі ципи та глухі літні пані з котами — ті, яких, братва, не торкнувся за всю їхню пречисту жізнь жоден мужчіна. Там справді були старі вєщі, що за них приїжджі дали б чималу грошву, — картини, коштовності й таке інше давнє говно. Тихенько й без пригод ми підійшли до доміка під назвою «Пристанище»; два круглі ліхтарі на залізних стовпах нагадували вартових обіч дверей. В одній з кімнат на першому поверсі тьмяно мерехтіло світло, тож ми, невидимі на темній вулиці, зазирнули у вікно — подивитись, що ж там відбувається всередині. На вікні були металеві грати, як у в’язниці, одначе ми добре все просікли.

А відбувалося там ось що: стара ципа, сива-пресива, із зморшкуватим ліцом, наливала молоко з пляшки в блюдця й ставила їх на підлогу — певно, внизу крутилося безліч котов і кошєк, що без угаву нявчали. Ми помітили кілька жирних скотін, що, роззявивши пащеки й нявкаючи, вистрибнули на стіл. Бабушка з ними всіма розмовляла, щось вуркотливо їм говорила. На стінах у кімнаті було видно безліч картин, давній годинник тонкої роботи, скрізь стояли вази, різноманітні прикраси. Все мало коштовний, старінний вигляд.

— За все це відвалять добрячу дєньгу, братва, — прошепотів Джорджі. — Вілл Англієць не збрехав.

— А як пробратися всередину? — поцікавився Піт.

Я мусив якомога швидше розтовкмачити, щоб випередити Джорджі.

— Насамперед, — прошепотів я, — слід спробувати звичайний шлях у двері. Я підійду і дуже ввічливо скажу, що одному з моїх кентів на вулиці запаморочилось у голові. Джорджі буде готовий це зіграти, коли вона відчинить. Я попрошу її винести води чи викликати по телефону лікаря. А далі все просто.

— Так вона тобі й відчинить! — кинув Джорджі.

— Піймав не піймав, а погнатися можна, хіба не так? — відказав я. Джорджі лише стенув плєчамі і по-жаб’ячому скривив рота.

— А ви двоє, кентики,