Юрій Ігорович Андрухович - Перверзія

ми крутимося навколо чогось, про що, можливо, й не згадуємось, якийсь містичний епіцентр був десь поруч, за тими фіранками, за тією брамою, варто лише переступити місток і тричі або тричі по тричі, умовним знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, якою ми хотіли зігрітися, не забуваючи й про коньяк, безмежно велике число кав'ярень ішло слідом за нами, повторюючи наші помилки, збивання з дороги, повертаючись на свої місця і знову разом з нами рушаючи. Ада починала закипати, чотиризначні номери на стінах лише дратували, а дороговкази до Сан Марко, здається, просто понавигадували якісь карнавальні мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддаляло нас від мети. Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці тиради виникало магічне слово-запитання «capito?»[19], і ми, так нічого й не додувши, обламувались, кивали головами і казали «grazie»[20].

Тоді бралося наступну павзу при каві, господар ставив перед нас запалену свічку, адже в приміщеннях уже справді сутеніло, і тут на мене находило: ця жінка, ця свічка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це тільки «тут і зараз», у такий спосіб я, здається, вперше приторкався до найбільшої з містерій Заходу (десь поза Неаполем заходило сонце) — нам не зрозуміти усіх глибин цього нещастя, цих депресій солодкого перебування, однак саме перебування й не більше — Світ допускає тебе, розгортає свої принади — в ліхтарях, квітах, пахощах, свічках, перехожих тілах — а тоді, тоді починає все це відбирати, поступово і зі знанням справи позбавляючи тіл, свічок, пахощів, квітів, ліхтарів, щоб одного дня загасити рештки тьмяного світла в твоїх неаполітанських очах. Ми заздримо — люто і чорно, ніби пропащі діти, — цим західним людям, цим мешканцям блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові, заробіткам, розвагам, автомобілям, ми готові вдень і вночі збирати для них помаранчі або мити їхні плювальниці, щоб тільки ввійти, проникнути, бути допущеними, наближеними, — а воно собі, сердешне, повертаючися з офісу, під світловою рекламою прикуцнуло, взяло собі гамбургерика з кетчупом найдешевшого і, колою запиваючи, мало не заплакало: пощо сей світ?..

Була Ада. Була Ада цього дня. Властиво, те, що я в ній бачив, а не цілком. Напівоберт, напівпрофіль, напіввигин. Час від часу прошивав мене всього дерзновенний намір, щоб губами теплими дотягнутися до її вуха. Вона не опиралася б. Але я жодного разу так не зробив.

Ми чимало встигли протягом пополудня: ми плавали човном, непомітно порушуючи кордони сестьєрі[21], ми побували де змогли, всі попередні епохи були досяжні, і візантійська плавно переходила в романську, можна було розмовляти про Веронезе, про його блазнів та собак, про безліч інших речей, як килими, маски, різницькі ножі чи середньовічні кондоми, про культуру, про Каналетто і Канареджо, про Караваджо. Можна було просто вимовляти вголос ці імена, ці поняття, ці назви, — безумовно, в такий спосіб цілком реально досягти нірвани, чи бодай просвітління, як досягають його індуси від перманентного «Ом», таким чином, увага: про Канову Казанову і Сан Козму Сан Феліче ля Феніче про Карпаччо катеначчо Неґропонте про Поццетто Поццольонго й Фалієра Венієра Кастельфранко Бергамаско Скарпаньїно Ґірляндайо Малямокко й мантекато і стакато і бароко Перґолезі Пеллеґріні Порденоне і Понтормо Віваріні і Вівальді Барбаріґо Брандолін мандоліна мандарин і Манолессо і Манін і Маранґона; про різото де пеочі Сернаджотто і Пердуччі; а також про: Санта Марія деї Міраколі Санта Марія делля П'єта Санта Марія делля Салюте і Санта Марія деї Карміні Санта Марія дель Джільйо i Санта Марія Ґльоріоза деї Фрарі Санта Марія Дзобеніґо і Санта Марія Формоза Санта Марія Ассунта і Санта Марія е Донато і Санта Марія Матер Доміні; й Маддалена й Мадоннетта й Маляпаґа й Маліп'єро й Калле Аква Мінерале й Сансовіно й Санто Віно й Санта Ґраппа й Санті Тортелліні й Санта Паста і П'яцца ді Санта Піцца і баста!

Віднині це моя щоденна венеційська молитва. Я хочу молитися, бо хочу, щоб мені щастило. Бо я влип — усім собою й безнадійно, і в цьому місті моїх галюцинацій мушу нахомутати щось непоправне із власною душею в тому числі, тому я кличу, я прошу, я потребую Вашої підтримки, пані, Вашого заступництва, патронесо, о Сереніссіма[22]!..

Вихід з лабіринту Ада купила за пару сотень лір: то був кіоск, а в ньому нарешті мала — не зовсім така, яку вона забула в готелі, ні, ця виглядала значно старішою, друкованою десь у 1550-х роках, коли географи ще вірили в Козориба, Рибокура, Дагона та Восьмиокого Змія Морів, бо всі ці істоти були зображені на щойно купленій мапі — у водах, безпосередньо прилеглих до лагуни, причому зображені з дотриманням найтонших фізіографічних деталей і в динаміці; й була навіть одна Нереїда, що поставала з вод Великого Каналу неподалік від нинішнього поштамту і овочевого ринку. Взагалі мапу хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де траплялися також зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо виділялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших плавців густими гортанними вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами в руках. Серед них траплялися всілякі — молоді й старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима. Я подумав, що колись обов'язково потраплю до пекла музикантів, і там мене оточать саме такі суб'єкти, як оці, зображені на давній венеційській мапі, і ми з ними славно кірнемо якихось чорних неземних напоїв, а потім влаштуємо такий джем, від якого святі маширують.

Ми справді вийшли з лабіринту за допомогою тієї мапи. Це виявилося цілком просто: у кількох десятках метрів від нас, досі нами не зауважена, спалахувала першими вечірніми вогнями людна і набита спокусами Мерчерія. А нею зовсім легко вийти на Сан Марко — треба всього лиш нікуди з неї не сходити. Проте Ада, не вірячи