Всеволод Зіновійович Нестайко - Казкові пригоди Грайлика

дивляться, як у зоопарку.

— Ну що? — спитав нарешті Роман-Отаман.

— А що? — спитав Грайлик.

— Дракона ховаєте на горищі?

— Не ховаємо, а просто… — Галочка пересмикнула плечиком (що, мовляв, за питання).

— Ну як не ховаєте, як ховаєте, — пхикнув Чух.

— А… а у тебе хвіст є? — спитав раптом Кошу Миня.

— Нема. У сучасних драконів взагалі хвостів не буває.

— А чим ти доведеш, що ти дракон? — спитав Толя-Бараболя.

— А треба доводити? — здивувався Коша.

— Аякже! — сказав Роман-Отаман. — У нас усі доводять. Юля — танцює. Галочка — співає. Марушка — регоче. Я — командую…

— Ну добре, — сказав Коша, підстрибнув, злетів у повітря і полетів по горищу попід кроквами.

Всі вражено дивилися.

— Так не буває! — прошепотів Іван-Сумніван.

— А вогонь з рота можеш? — спитав Миня, коли Коша опустився.

— Ні,— зітхнув Коша. — Для цього треба керосин пити, а я не п’ю.

— Слабак! — полегшено сказав Роман-Отаман, відчуваючи, що боятися нічого.

І тут раптом почувся сердитий голос двірнички.

— Йолі-палі! Знову ці ховрашки на горищі! Ану! От я вас зараз!

Двірничка з мітлою у руках тайфуном увірвалася на горище. Всі сипонули від неї. Котофей-Котофейович, задерши хвоста, вискочив на дах,

Двірничка Йолі-Палі крутилася по горищу і, розмахуючи мітлою, вимітала дітлахів у двері. Вони один по одному вискакували і дріботіли по сходах. Дійшла черга і до Коші. Йолі-Палі змахнула мітлою, і… Коша знявся, злетів у повітря. Мітла ковзнула по його підошві.

Двірничка так і присіла, з жахом дивлячись на хлопчика, який висів у повітрі, не тримаючись ні за що. Потім поточилася і впала ниць, — знепритомніла.

— Ховайся швидше! Лізь на дах! — гукнули Грайлик і Галочка.

Коша вилетів у слухове вікно, а Галочка і Грайлик кинулися до непритомної двірнички. Крім них нікого з дітлахів на горищі вже не було. Вони схилилися над двірничкою, стурбовано перезираючись, не знаючи, як же їй допомогти. Але вона вже розтулила очі:

— Йолі-палі!.. Що це було?.. Де він?

Галочка і Грайлик знову перезирнулися.

— Вам… вам здалося, — вимовив нарешті Грайлик. Хіба міг він сказати правду? Щоб вона знову знепритомніла?

Двірничка підвелась.

— Здалося? — вона пильно подивилась на них, скривилася. — Ви так голову задурюєте, що й справді… може здатися все на світі. Йолі-палі!..

РОЗДІЛ IX

«Швидка допомога».

Коша і Грайлик тікають

Професора Барановського-Лісковського не було вдома. Професор поїхав чи то на космодром, чи то на пожежу. Ніхто не знав. І ніхто не знав, коли він приїде. Бо двері Грайлику та Галочці просто не відчинили, (Коша, щоб не нервувати двірничку, не показувався, сидів на горищі.) Справа затягувалася.

Похнюплені Грайлик і Галочка вийшли з під'їзду. І в цей час у двір, відчайдушно виючи, в’їхала машина «швидкої допомоги». Клацнули дверцята, і з машини вийшли жінка-лікар і юнак-санітар з похідною аптечкою-чемоданом.

— Де тридцята квартира? — спитала лікарка.

— А що таке? — схвилювалася Галочка.

— Хлопчик отруївся. Випив керосину.

— Ой!

У тридцятій квартирі жив Миня.

Вся Дитиндія збіглася до під’їзду.

Та через десять хвилин лікарка і санітар вийшли з під’їзду усміхнені і веселі.

— Все в порядку! — оголосив санітар. — Він тільки у рота взяв, але не ковтнув.

Лікарка насупила брови:

— Але це не жарти. Щоб не сміли мені нічого такого робити!

Лікарка посварилася пальцем на всю Дитиндію, дверцята клацнули, і «швидка допомога» поїхала. А ще через десять хвилин у двір вийшов «отруєний» Миня, блідий і урочистий.

— Ти що — здурів?! — накинулися на нього всі.

— Я хотів, щоб вогонь з рота. Він же казав… — набурмосився Миня.

— Зараза! — процідив крізь зуби Чух.

— Сам! — огризнувся Миня.

— Чого ти? Я не на тебе. Я на нього.

— А-а…

Грайлик і Галочка цього не чули. Вони були в той час на горищі. Грайлик приніс вареники з вишнями, Галочка цукерки, і вони дивилися, з яким смаком, прицмокуючи і мружачись від на солоди, їв Коша. Грайлик, мабуть, вперше у житті зрозумів, чому так люблять мами й бабусі дивитися, як діти їдять. То справді радість — бачити, як смакує той, кого ти частуєш.

— А професора доведеться почекати, — зітхнула Галочка.

— Ну що ж, почекати так почекати, — погодився Коша.

— А тепер ходімте у двір гратися. Йолі-Палі поїхала на склад по нові віники. Я сам чув, як вона говорила Толиній бабусі,— сказав Грайлик.

І вони пішли у двір.

Дівчатка, як завжди, гралися у дочки-матері, а хлопці — у війну. Роман-Отаман інших ігор не визнавав.

Та коли Грайлик і Коша підійшли до хлоп’ячого гурту, що саме зібрався на військову раду, Миня раптом ступив їм назустріч і сказав різко:

— Ми з драконами не граємось!

— Геть звідси! — вигукнув Чух.

Коша розгублено подивився на Грайлика.

— Та ви що?! — вигукнув Грайлик і подивився на Романа-Отамана.

— Як народ, так і… отаман, — і він різким рухом підніс догори кулак.

— І ти забирайся, як перекинувся до драконів! — закричав Грайлику Миня.

— По драконах — вогонь! — скомандував Роман-Отаман, і в Кошу та Грайлика полетіли грудки землі й камінці.

— Що ви робите?! Як вам не соромно?! — закричала з дівчачого гурту Галочка.

— Ану цить! Не мішайся у мужчинські справи! — гукнув їй Роман-Отаман. А грудки й камінці все летіли й летіли…

Довелося Коші та Грайлику рятуватися, тікати на те саме горище.

РОЗДІЛ X

«Бий драконів!»

— А чого ж ти свою секретну зброю не застосував? — згадав раптом Грайлик, коли вони відхекувалися на горищі.

Коша знітився:

— А… а хіба така вже безвихідь?

Та тільки він це сказав, як на сходах почулися багатоногий тупіт і войовничі вигуки Романа-Отамана:

— Бий драконів!

— Бий драконів! Бий драконів! — верескливо підхоплювали Чух і Миня.

— Тікай швидше! — вигукнув Грайлик. — Лети на дах сусіднього будинку!

— Ні! Я тебе не залишу, — похитав головою Коша.

— Та ну! Швидше!

— Ні!

Двері горища розчахнулись, і усередину увірвалося військо Романа-Отамана.

— Ось вони! Урра! Бий! — градом посипалися камінці.

Страшна то річ — натовп, юрба. Ніхто нічого не думає, не розуміє, не усвідомлює. Кожен робить те, що роблять усі.

От уже у Коші підбите око, гуля на лобі, кров тече з носа… А камінці летять і летять.

— Що ви робите?! Припиніть! Не чіпайте його! — кричить Грайлик, заступаючи собою Кошу, не зважаючи на власні синці, гулі й подряпини.

— Урра-а! Перемога! — закричав нарешті Роман-Отаман.

— Так йому й треба, дракону поганському! — підхопив Миня.

— І тим, хто його захищає! — додав Чух.

— За мною! — гукнув Роман-Отаман, і все військо затупотіло по сходах униз.

Грайлик витяг з кишені чисту носову хусточку і приклав Коші до носа, щоб зупинити кров. Коша мовчки кивав, дякуючи.

— Ех! Де