Всеволод Зіновійович Нестайко - Казкові пригоди Грайлика

class="p1">Лежав я, лежав на горищі. Не міг заснути. Виліз на дах. Сиджу, дивлюсь у небо, думаю. Як там, думаю, мама, у тій страшній підземній печері у Чорнавії Темнонди… Я був уже певен, що вона там. Не знаю чому, але був певен. Серце мені віщувало. Але як же туди проникнути?.. Вперше тоді пожалів я, що не пив керосину. Справжні дракони, у яких полум’я з рота, не бояться вогню, не бере їх вогонь, не горять вони у вогні. Що робити? Чи дасть професор Барановський-Лісковський свій костюм? А що як не дасть? Може, він усі костюми, що в нього були, віддав уже космонавтам і пожежникам. Та й взагалі чи захоче він давати, як дізнається, для чого той костюм? Що для людського професора рятування драконової мами?..

І раптом майнула в мене думка — але ж тато любив маму, цілий рік шукав її по всіх усюдах, він просто не знає, що вона у Печері Невільниць під землею. Треба йому сказати. І він визволить маму. Вже хто-хто, а тато вогню не боїться.

І, не вагаючись ні хвилини, я вирішив летіти додому, у Дракондію.

Знявся й полетів.

Прилетів — дивлюсь: весь палац освітлений, ніхто не спить, паніка. Драконида лежить на канапі з перев’язаною головою, стогне. Тато нервово ходить по кімнаті, палить сигарету за сигаретою, вогнем з рота хукає. Драка-Забіяка у кутку рюмсає.

Побачили мене всі, як зарепетують:

— Ой лишенько!

— Де ти був?!

— Що сталося?!

А я зарані придумав, що говорити.

— Не знаєте, — кажу, — що сталося? Втекла ваша полонянка Галочка, я її доганяв-доганяв, думав повернути. Та де там! Така спритна виявилася, у такі тарапати мене завела, так голову задурила, що я й досі отямитися не можу,

Драконида у мене втупилася, очима свердлила-свердлила, а тоді…

— Брешеш! — каже.

А я й не сумнівався, що вона так скаже.

— Ага, — кажу. — Якби це Драка говорив, ви б повірили, а я у вас завжди брешу.

— Вона таки метка, — несподівано сказав Драка. — Я це одразу побачив.

— Ну гаразд, не будемо сперечатися, — сказав тато. — Головне, що Коша повернувся, що з ним нічого не сталося. Ходімте вже спати.

— О! Катова дитина! Доведе мене до інфаркту! — підвелася Драконида з канапи і потарабунилася до спальні. Драка-Забіяка теж побіг у свою кімнату. А тато, якому я непомітно зробив знак, лишився,

— Ну що таке? — спитав він пошепки, озираючись на двері, куди пішла Драконида.

— Тату, — спитав я якомога щиріше, — ви мене любите?

— Синку! — вдарив він себе в груди. — Які можуть бути вопроси?

Від хвилювання він навіть забув про чистоту мови. Взагалі-то він грамотний.

— Тату! І маму ви ж любили? Правда?

— Ех-хе-хе! — зітхнув він, і таке полум’я вирвалося в нього з рота, що паркет обвуглився. — Не сип сіль на рану. Ти ж знаєш, як я ставився до покійниці.

— Не покійниця вона!

— Ну що ти таке говориш?

— Ви про Печеру Невільниць знаєте? У підземному царстві Темнондії?

— Тсс! — зблід тато і приклав палець до рота. — Таких речей не можна говорити проти ночі. Жахи насняться.

— Мама там!

— Звідки ти взяв?

— Серце віщує. Ходімте, тату! Благаю вас! Я б сам пішов, та Вогнедишний Змій стереже печеру. А вам вогонь не страшний.

— Тсс! — знову приклав тато палець до рота і лякливо озирнувся на двері спальні.

— Боїтесь? Її боїтесь? Я думав, ви маму любили, а ви… — я махнув рукою.

— Ех! Нічого ти, синку, не розумієш! Малий ще. От підростеш, тоді рукою не махатимеш.

— Так не підете зі мною у Темнондію?

— Ні. І тобі наказую— забудь про ту печеру підземну. Викинь з голови. Нема там мами. І не дай тобі Боже, щоб дізнався хтось у нас, що ти знаєш про печеру. Буде тобі погано. Іди-йди, синку, спати. Іди.

Зрозумів я, що переконувати його немає рації. Удав я, наче послухався тата, і пішов у свою спальню.

А сам вирішив — не буду я більше жити у Дракондії, нема мені тут життя, нема й не буде. Спершу думав великого листа прощального написати, все пояснити. Довго ламав голову, мучився, але потім усі чернетки порвав, написав коротко: «Я від вас іду. Не шукайте мене. Прощайте», поклав на столику і вилетів у вікно.

Був уже ранок, сонце встало, але всі ще спали, стомлені безсонною ніччю.

І от я прилетів до вас.

Назавжди.

РОЗДІЛ VIII

«Йолі-палі!..»

— Так ти… дракон? — вражено спитав Чух, з острахом позираючи на Кошу.

— Дракон, — зітхнув Коша.

— Але він хороший дракон! — вигукнула Галочка.

— Ти ж бачиш — добрий, чесний і порядний, — підхопив Грайлик.

— Ага… ага… Звичайно… Ну, я пішов. — Чух позадкував, штовхнув задом двері і вискочив на сходи.

— Не зважай, — сказав Коші Грайлик. — То ж Чух. Чужекало-Хочукало. Почув про дорогоцінне каміння у Печері Невільниць. Думав, що ми скарб шукаємо. Тому й пристав до нас.

— Тобі у нас буде добре, — сказала Галочка.

— Я з мамою поговорю, ти у нас житимеш, — сказав Грайлик. — У мене мама добра й весела. От побачиш.

— А моя що — недобра? — образилася Галочка. — І я перша сказала, щоб він у нас жив.

— Не сперечайтеся, — сказав Котофей Котофейович. — Він поки що житиме в мене. Як хочеш, я можу навіть переїхати, щоб тобі не заважати, — глянув він на Кошу. — Я ж тут живу тимчасово. Я ж мандрівний кіт. Колись я жив у Дідусії-Бабусії. Можу назад туди повернутися.

— Ні-ні! Ти мені не заважаєш. Навіть навпаки, — вигукнув Коша.

— Отже, вирішили. Він житиме тут, на горищі. А ви носитимете йому молоко.

— І цукерки, — сказала Галочка. — Ти любиш цукерки?

— А… а я ніколи не їв, — опустив очі Коша.

— Ну-у! Смакота! От я тобі принесу, — вигукнула Галочка.

— А вареники з вишнями ти їв? — спитав Грайлик.

— Ні-а, — признався Коша.

— Мама сьогодні варить. Принесу. Пальчики оближеш!

— А морозиво ти любиш? — спитала Галочка.

— А що це таке? — почервонів Коша.

Грайлик, Галочка і навіть Котофей Котофейович співчутливо подивилися на Кошу. От бідолаха! Морозива ніколи не їв.

— Ну нічого. Знайдемо твою маму. І заживеш ти нормальним життям. Як усі діти, — сказав Котофей Котофейович.

— Тільки даремно ти при Чухові почав розповідати, — сказав Грайлик.

— Все одно, рано чи пізно всі дізнаються. А я не люблю обдурювати. Хай знають. Щоб не казали потім.

На сходах почувся багатоногий тупіт. Двері розчинилися. На порозі стояв Роман-Отаман. А за ним — і Чух, і Миня, і Іван-Сумніван, і Марушка-Реготушка, і Толя-Бараболя, і Любушечка-Стрибушечка, і Вітасик-Тарантасик, і Юля-Танцюля, і Віка-Базіка. Очі горять, роти пороззявляли,