Ден Браун - Янголи і демони

користі від цієї інформації було небагато. У комплексі безліч темних місць: комори, канали теплотраси, будки садівників, гардероби, навіть лабіринт підземних тунелів. Камеру номер вісімдесят шість можна шукати тижнями.

Але Бог з нею, з камерою, думав охоронець.

Те, що камеру хтось переніс на інше місце, було ще півбіди. Охоронець дивився на зображення, яке вона передавала. Це був якийсь стаціонарний об’єкт — з вигляду, складний пристрій, але нічого схожого охоронець раніше не бачив. Знизу на пристрої блимали електронні індикатори.

Хоч охоронець пройшов спеціальний курс навчання, як поводитися в надзвичайних ситуаціях, серце в нього й досі калатало. Він наказав собі не панікувати. Мусить бути якесь пояснення. Підозрілий об’єкт був дуже малий і навряд чи становив серйозну загрозу. Однак його поява на території комплексу непокоїла. Ще й як непокоїла!

А особливо сьогодні, подумав охоронець.

Для його працедавця безпека завжди мала першочергове значення, але сьогодні, як у жодний інший день за минулі дванадцять років, безпека важила понад усе. Охоронець довго дивився на незнайомий об’єкт, відчуваючи, що над обрієм скупчуються грозові хмари.

Тоді, обливаючись потом, набрав номер начальника.

17

Мало хто з дітей може похвалитися, що пам’ятає той день, коли познайомився з власним батьком, а от Вітторія Ветра могла. Їй було тоді вісім років, і жила вона там, де й завжди — в «Орфанотрофіо ді Сієна», католицькому сиротинці поблизу Флоренції. Рідні батьки її покинули, і вона їх не пам’ятала. Того дня йшов дощ. Монахині вже двічі кликали її вечеряти, а вона, як завжди, вдавала, що не чує. Дівчинка лежала на подвір’ї та дивилася на краплі дощу... відчувала, як вони вдаряються об її тіло... намагалася вгадати, де впаде наступна. Монахині покликали знову, пригрозивши, що запалення легенів швидко зменшить цікавість до природи навіть у нестерпно впертої дитини.

Я вас не чую, думала Вітторія.

Коли по неї прийшов молодий священик, вона вже змокла до нитки. Цього священика вона не знала, у сиротинці він був новеньким. Вітторія чекала, що зараз він її схопить і потягне до будинку. Але нічого такого не сталося. Натомість, на її подив, він ліг поруч із нею, геть намочивши рясу в калюжі.

— Мені сказали, ти весь час про щось запитуєш, — мовив молодик.

— А що в цьому поганого? — насупилась Вітторія.

— Бачу, мені сказали правду, — розсміявся він.

— Що ви тут робите на дощі?

— Те, що й ти... Роздумую, чому з неба падають краплі дощу.

— Я зовсім не роздумую, чому вони падають! Я це вже знаю!

— Та невже? — здивувався священик.

— Сестра Франциска каже, що краплі дощу. — це сльози ангелів, які падають на землю, щоб змити наші гріхи.

— Он як! — втішився священик. — Ну тоді все зрозуміло.

— А от і ні! — заперечила дівчинка. — Краплі дощу падають, бо все падає! Все падає! Не тільки дощ!

Спантеличений, священик почухав потилицю.

— А знаєш, юна леді, ти маєш рацію. Справді, усе падає. Мабуть, це через тяжіння.

— Через що?

Він подивився да неї здивовано.

— Ти що ніколи не чула про тяжіння?

— Ні.

— Дуже шкода. — Священик скрушно похитав головою. — Тяжіння пояснює багато загадок.

Вітторія аж сіла.

— Що таке тяжіння? — запитала рішуче. — Розкажіть мені!

Священик підморгнув їй.

— Може, я краще розповім тобі це за вечерею?

Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись він вивчав в університеті фізику і був одним із найкращих студентів, однак за якийсь час почув інше покликання і вступив до семінарії.

У пронизаному самотністю світі монахинь і суворих правил Леонардо й Вітторія стали нерозлучними друзями. Вітторія часто смішила Леонардо, й він узяв її під своє крило. Він навчав її, що такі прекрасні речі, як веселка й річки, мають багато пояснень. Розповідав про світло, планети, зірки й інші природні явища — тлумачив, як їх бачить релігія і як їх бачить наука. Завдяки вродженому інтелектові й допитливості Вітторія виявилась надзвичайно здібною ученицею. Леонардо опікувався нею, як рідною донькою.

Вітторія була неймовірно щаслива. Вона ніколи не знала тепла батьківської любові. Зазвичай дорослі відповідали на її запитання роздратовано або й просто відмахувались. Леонардо ж міг цілими годинами показувати їй мудрі книжки. Він навіть цікавився, що вона сама думає з того чи іншого приводу. Вітторія молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня її найгірші побоювання справдилися: отець Леонардо повідомив, що залишає сиротинець.

— Я переїжджаю до Швейцарії, — сказав їй Леонардо. — Мені дали грант, щоб вивчати фізику в Женевському університеті.

— Фізику? — вигукнула Вітторія. — А я думала, ви любите Бога!

— Я дуже люблю Бога. І саме тому хочу вивчати Його божественні правила. Закони фізики — це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свій шедевр.

Вітторія була пригнічена. Але отець Леонардо мав іще одну новину: він переговорив із начальством, і йому дозволили удочерити її.

— Хочеш, щоб я тебе удочерив? — запитав Леонардо.

— А що це означає? — поцікавилась Вітторія.

Отець Леонардо пояснив.

Вітторія кинулась йому на шию і хвилин зо п’ять плакала від щастя.

— Хочу! Дуже хочу!

Леонардо сказав, що мусить на якийсь час її залишити, щоб облаштуватися в Швейцарії, але обіцяв, що забере через шість місяців. Ці шість місяців були найдовшими в її житті, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днів до того, як їй виповнилося дев’ять років, Вітторія переїхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевської міжнародної школи, а вечорами вчилася від батька.

Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вітторія і Леонардо перенеслися до країни чудес, про яку юна Вітторія не могла навіть і мріяти.

Вітторія Ветра крокувала тунелем, неначе в заціпенінні. Дивлячись на своє нечітке відображення в блискучій трубі прискорювача, вона гостро відчувала відсутність батька. Зазвичай Вітторія перебувала в стані глибокого спокою, у гармонії з навколишнім світом. А тепер усе якось раптом утратило сенс. Останні три години були як страшний сон.

Коли зателефонував Колер, на Балеарських островах була десята ранку. Вашого батька вбили. Негайно повертайтеся додому. Хоч на палубі катера було неймовірно спекотно, від цих слів її пройняло холодом аж до самих кісток. Від бездушного тону, яким Колер вимовив ці слова, було так само боляче, як і від їхнього змісту.

І от вона повернулась додому. Але до якого дому? ЦЕРН, який від дванадцяти років був її світом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це місце на країну чудес, не стало.

Дихай глибоко, наказала вона собі, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в голові швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому?