Люко Дашвар - На запах м’яса

— І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? — ледь стримуючи гнів, спитала Тома.

— А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує. Бо ще замерзла б там… Чи угоріла б, приміром… А мені потім — відповідай. І стрес в організмі…

— І як? Перевірив?

— Та жива… — Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув дружині. — Подарунок тобі купив… Для радості.

— І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! — психонула Тома. Закинула свічку світ за очі, завалилася на диван. — Світло вимкни! — гаркнула.

Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував — значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає.

— Нічого… — прошепотіла хоробро. — Впораюся…

Тільки третього дня на Лупиному хуторі Майка остаточно усвідомила, наскільки круто змінила своє життя. Довга дорога лишила сил, милосердні походеньки місцевих відволікли й обеззброїли, істерична близькість із незнайомим кульгавим хлопцем вивернула душу і так ясно окреслила тоскну Майчину самотність, що й за добу після забави отямитися не могла. Усю ніч очей не зімкнула, вірила — ось-ось хлопець повернеться. Постукає у вікно, скаже щось дурне, непотрібне, таз знайде, нагріє води…

— Знову захоче мене! — навіювала собі затято. Косувала в темне вікно — нікого?.. Хоч би ніч скорше вмерла.

Разом зі світанком у мізках викристалізувалася очевидна безжальна ясність. Чотири стіни посеред лісу, піч хлипка, люди неподалік, та як хвіртку зачинити й вікна занавісити — ніхто й не поткнеться дізнаватися, чи б’ється ще тут серце. І кульгавий не повернеться… День минув, другий, а він не йде.

— А до біса! Нікого не хочу бачити! — Низ живота скрутило від болю. Витягла з рюкзака целофановий пакет із пігулками, потяглася до «Но-шпи»… Ні! «Кетанов»! Дві! І лягти…

Та полежати не вдалося. Спочатку грубка покликала — годуй! Потім сама їсти схотіла — обмотала поперек побитою міллю вовняною хустиною, що нею навіть Галя погидувала, поставила перед собою каструлю — набирала в долоню гречку, ковтала похапцем, ніби їжа мала вбити біль. Та біль не вщухав. Перед очі — вирок, зрада, мотузка хитається-манить, і так хочеться…

— Ні… Не зараз! — трусилася на тапчані від жахів, товкла собі. — Світанок, молоко… Олені вийдуть із лісу, ружі розцвітуть… Лелеки, трясця матері, прилетять… Скоро… Я… дочекаюся.

За півгодини пігулки почали діяти — Майка роздяглася до футболки і вперше за три дні нового життя уважно обстежила власну хату. Хіба були коли-небудь у неї такі хороми? Виросла у десятиметровій кімнатці батьківської хрущовки в Генічеську, потім до столичного гуртожитку перебралася: усієї розкоші — койкомісце. А тут — цілий світ…

Захопилася, потягла ноги по кімнатках. Одна маленька цілком під кухню підходить, у другій малій можна душ із туалетом облаштувати, велику кімнату з піччю видраїти до блиску, меблі порозставляти. І нащо поштарці віддала купу краму?

Вмостилася на скриню — гарна скриня. Замість шафи зійде, та й сидіти на ній прикольно. Тапчанчик твердуватий, то нічого. Онде подушки й ковдри попросихали, підстелить, укриється… Стіл крутий. Мов із казки про Машу й ведмедів. Лава твердонога, а стілець хлипкий.

— Моя барлога… — розтривожилася, затялася, ганчірку знайшла, почала пил збирати. — Ніхто сюди не поткнеться!

А людям де Майчині думки знати? Реп’ях припхався, потім бородань Санджив зазирнув.

— Можна?

— Ні!

Санджив усміхнувся:

— Я мило зварив… Натуральне мило з м’ятою. Візьми.

— Милом заробляєш?

— Ні, я айтішник.

— Не бреши. Тут електрики нема. — Майка раптом відчула несподівану дику волю. Рвалася назовні, змітала умовності… Надто багато слів! Хай краще забирається!

— У мене генератор.

— То й повертайся до свого генератора.

Санджив не образився. Усміхався в бороду. Поклав духмяне мило на стіл.

— Радісного тобі дня, Ілюзіє.

Майка зачинила за Сандживом двері на засув, заходилася далі красу наводити, та поява бороданя роздратувала вкрай. Який же він солодкий і фальшивий, цей Санджив! Та хто повірить, що він тут із доброї волі? Хто тут узагалі може опинитися з доброї волі?! Шифрується під Ісусика, екопоселенець хріновий! А сам, певно, трахнути Майку хотів… айтішник… Кому він локшину на вуха вішає?!

Витерла одне підвіконня, друге. На третьому — шпатель… Як перемкнуло — стоїть і дивиться. Аж раптом за вікном крук на все горло: «Кру!..» Шпатель вхопила, у пуховичок вскочила, вилетіла у двір.

— Капулетці! Третя хата. За вербами. Ворота коричневі…

До огорожі добігла, на крука кишнула — сидів, їв Майку чорним оком.

— Іди геть!

Крук піднявся на крилах, перелетів на метр, всівся на грушевій гілці, так і дивився на дівчину. Зупинилася — бігом назад до хати. З рюкзака геть усе на тапчанчик вивалила, знайшла люстерко, помаду…

— Подохнете від заздрості! — невідь кому.

Розмалювалася. Ох, цаца! Вуста червоні, сірі очі підведені, брови — стрілами. Шапку не вдягла. Вуха відморозила, зате волосся розвівається. Кульгавий побачить — вмре! Спершу швидко до Капулетців ішла та все простір очима промацувала: гайок, потічок, а там уже й село.

Хиткий місток подолала — зупинилася. Не йдуть ноги — уся хоробрість на Лупиному хуторі лишилася. Може, дарма пхається? Вона ж нічого про хлопця не знає. А як жонатий? Ще й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті: «Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!» Чому вирішила, що в кульгавого дружина — неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки. Збудилася: він… уміє! І болю не було…

Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути… Нема в нього нікого: ані предків, ані дружини, дітей!

Оминула облуплений капулетцівський клуб, пішла засніженою вулицею: а немале село ці Капулетці — хат тридцять назбирається, тільки розхристане якесь, розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, ніби геть нема люду.

Тільки подумала — уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула, ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.

— Добридень, — Майка їй. — А де тут магазин?

— Я — магазин! — Тома око примружила. — Купити щось хочеш? То я відімкну.

Майка намацала в кишені гаманець.

— У вас порошок