Солон - Відлуння золотого віку

class="v">До ворожби не хилюсь, над нутрощами не міркую[123],

І якщо зла сторонюсь, манівцем не йдучи; якщо хочу

Добрим і чистим (стати б таким!) в очах Твоїх бути, —

Зволь ісповідну душу прийнять, якщо тлінною плоттю

Не дорожу, якщо каюсь в думках, а острах глибокий

В’яже мені всі чуття й завчасу ввергає в геєни

Муки страшні, й боляща душа своїх манів[124] боїться[125].

   Дай, щоб усі ті благання мої здійснилися, Отче!

Щоб ні страхів, ні жадань не було, і щоб за достатнє

[60]   Я лиш достатнє вважав; щоб, гидкого чогось забажавши,

Не осоромив себе. Й не чинив — чого сам не хотів би,

Щоб учинив хто мені. Щоб ні злочин мене не ославив,

Ні навіть злочину тінь: між підозрюваним і злочинцем —

Вельми непевна межа. Не дай мені жодної змоги

Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити!

Скромний — у їжі й вбранні; дорогий — хай друзям я буду,

Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення.

Біль ні душі хай, ні тіла не їсть, хай усі його члени

Сповнюють звичні дії свої і хай жодне каліцтво

[70]   Не заважає йому, нехай справним буде в усьому.

Спокоєм, миром натішитись дай; дивá цього світу

Хай і не сняться мені. А наспіє остання година —

Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну[126].

Пристрастей темних вагу одкинувши з ласки Твоєї,

Звисока гляну на все, при єдиній лишусь насолоді:

Отче, на Твій уповатиму суд. А забариться час мій,

День мій, година моя, — оджени, благаю, від мене,

Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси.

   Щиру, хоч і сумну, в докорах сумління, молитву,

[80]   Повний ласки, склади перед вічним Отцем своїм, Сину,

Господи, Боже, Спасе, Хвало, і Розуме й Слово,

Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла[127],

Вічний — із вічним Отцем, у віках царюючий Царю,

Той, кому струни Давида[128] хвалу співзвучно співають,

І до етеру летить, щоб луною відбитися, — «Áмінь».

4. Вихід

Тих слів достатньо Богові,

Однак, чи варто грішному

Молитві класти край якийсь?

Дай, хлопче, одяг — вийду я

До друзів, привітаю їх[129],

Од них вітання й сам прийму.

Година он четверта[130] вже,

................................

І день ступив до полудня,

Вже час поквапить Сосія[131].

5. Запрошення на обід

Пора найвища друзів на обід просить,

Щоб нам не опізнитись із гостиною.

Агей-но, хлопче, оббіжи сусідів всіх,

Яких — ти знаєш, та не забарись мені!

П’ятьох я кликав[132]: шість-бо (із господарем) —

Гостина гарна; більше — незугарне щось.

Гайнув? Зосталось дати лад із Сосієм.

6. Розпорядження кухарю

Сосію, час на обід. Всю четверту годину палає

   Сонце; до п’ятої вже — стрілкою тінь потяглась.

Як там? Усе на столі? Усе присмачилося добре?

   Легко в тім ділі схибнуть, ще раз усе перевір.

Горщик гарячий бери до рук, покрути, потряси ним,

   Пальця прудкого встроми у смаковиту жарінь,

Тут же його й оближи язиком тремким і вологим…[133]

..................................................

7. [До слуги-скорописця]

Гей, хлопче, гей, хутчій сюди[134],

В писанні найпроворніший,

Відкрий ті парні дощечки,

Де так багато мовлено,

А схоплено — лиш знаками:

Окреме слово — в кожному.

Обширніший сувій беру —

Словами, наче градом, я

По ниві тій сипнуть готов.

[10]   Твій слух тебе не зраджує,

Сторінка — вільна, нею вже

Рука, ощадна в порухах,

Тим полем восковим біжить.

І от слова, — чимало слів! —

І так, і так сплітаються.

Ще й не сказав — із уст моїх,

Що в серці мав, на віск береш.

Хотів би я, щоб розум мій

Так бистро міг думки снувать,

[20]   Як ти поперед слів моїх

Біжиш-летиш правицею!

То хто ж то, хто, скажи мені,

Мій задум, хто — тобі розкрив,

Що лиш хотів я мовити?..

З дна серця — як вихоплює

Рука летюча мисль мою?

Чи ж то не дивний хід речей —

Що слух твій ловить ті слова,

Яких я ще й не вимовив?

[30]   Тут і наука промовчить[135].

Та, певно, що й нема ніде

Правиці рівно ж бистрої.

Природа — хист такий тобі,

А Бог — такий дарунок дав,

Щоб знав ти, що казатиму,

Що хочу — щоб і ти хотів[136].

8. [Сни]

[Поки спимо, усіляке нам мариться. Так от у небі

Товпляться хмари не раз, а з товпи тієї предивні

Форми таки на очах проступають що раз то інші][137]

[1]   Чотириногих, птахів або напівриб-напівзвірів,

Різних потворних істот, аж поки під подувом еврів[138]

Танути хмари ті не почнуть у прозорім повітрі[139].

То мені спори сняться й суди, то людні театри,

То серед вершників я: розбишак із ними долаю,

То кровожерний звір мені кігтями ранить обличчя,

То я гасаю з мечем по скропленій кров’ю арені,

Морем, що судна трóщить, іду, перестрибую махом

Обшири вод, а нараз — у повітря на крилах злітаю.

[10]   То невимовний сором утіх, неподобства нічного,

І до трагічних злук[140] жага нас мучить невгасна.

А відступає все те, як тільки жахи ті розвіє

Сором, що нитку сну перетне, і тих видив огиду

Струсить із себе душа, рука ж обмацує ложе

Вже не вві сні, наяву — й віступають, осуду гідні,

Тіні гріха нічні й зі сном, перелітні, тікають.

То — у юрбі я з тріумфом іду й плещу у долоні,

То — між аланами вже: мене тягнуть, бранця[141], із ними;

Ось бачу храми богів, пишні двері й золотосяйні

[20]   Зáмки. Ось я лежу на тірійському[142] пурпурі, й раптом —

Я вже в якійсь норі, у чорній від диму таверні.

   Знаємо: віщий співець[143] для образів пустопорожніх,

Що залітають у сни, під кронами в'язів дав місце.

Дві для них брами вказав: одна, зі слонової кістки,

Завжди облудні веде, що в повітрі юрмляться, видіння;

З другої, що рогова, — правдомовні сни вилітають.

Мав би я змогу з двох тих оман одну вибирати —

Радість сумнівну, а не страхи сумнівні обрав би,

Тут-бо й мана — не біда: хоча грізні видіння зникають,

[30]   Радше б мені