Солон - Відлуння золотого віку

class="v">   Син же — найдовше б волів з батьком хазяйнувать.

Нині — мої тут і клопіт, і труд; а колись, пам’ятаю,

   Він мав клопоти-труди, я — насолоду лишень.

Дійсно, садибка мала, хто ж купно живе в рівновазі

[10]   Духу, ще й серцем одним[96], — що замалим є для них?

Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки.

   Весь у жаданнях — Крез, а без жадань[97] — Діоген.

Золотом сипати звик Арістіпп наліво й направо,

   Лідію в золоті всю бачить для себе Мідас[98].

Міри в жаданнях нема — не буде і в набуванні.

   Лиш поміркований дух міру багатствам кладе.

Тую садибку тобі й опишу[99], щоб у ній і мене ти,

   А коли змога, й себе, любий читачу, пізнав.

Легко сказати — «Пізнай себе[100]»: не велика то штука

[20]   Вправно читати слова; штука — їх брати на ум.

Двісті югерів[101] — орні поля; виноградник займає —

   Сотню; півсотні іще — під пасовиська й луги.

А від усіх тих угідь обширніший чи не удвічі —

   Ліс і числом у сам раз — працівників на ріллі.

Тут і джерельце й кринична вода, і річка прозора, —

   Й човника можна по ній гнати сюди і туди.

Всякого плоду в коморі запас бодай на два роки:

   Не застеріг себе сам — голод тебе стереже.

Місто не близько відсіль, але й не надто далеко:

[30]   Все можу мати собі без штовханини в юрбі.

А як нудьга[102] таки змусить мене зірватися з місця —

   В місто подамся з села, з міста — ізнов у село.

Перебіг дня

1. [Пробудження]

[II][103]

Сонце, день новий, відчиняє вікна,

Ластівка в гнізді вже щебече зрання[104],

Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч,

     Спиш, Парменоне[105].

Безпробудно сплять і вовчки[106] узимку,

Щоб і шлунок спав, а твого глухого

Сну причина та, що їдлом і пійлом

     Шлунок набитий.

От і в мушлю вух жоден звук не ввійде,

[10]   Темна сну глибінь — де думок оселя,

До зіниць очних не проб’ється жоден

     Ранішній промінь.

Так було колись (є переказ знаний)

В чергуванні днів і ночей одвічнім

Не один лиш рік протягала Люна[107]

     Сон юнакові.

Встань же, годі спать, бо сягну по різку!

Встань, щоб вічний сон не злетів на тебе

Звідки сам не ждеш![108] Випірнай же, сплюху,

[20]     З ложа м’якого!

Чи, бува, тебе тихий вірш сапфічний

Так от не приспав, переливів солод?

То розвій же млість, що навіяв Лесбос[109],

     Ямбе суворий!

2. Вступ

Агей-но, хлопче, рухайся!

Мерщій мені взуття подай,

Льняну туніку й ще там що

Готове вже, щоб вийшов я.

Водиці дай джерельної —

Щоб руки, вічі, лиця вмить.

Каплицю одімкнуть вели.

Та щоб ніяких пишностей:

Як чисте слово й помисли —

[10]   Для молитов достатньо це[110].

Налить не треба ладану,

Не треба з медом печива[111].

Курне із дерна вогнище —

Лишаю вівтарям пустим.

Іду молитись Богові

І Сину Бога вишнього,

Що з ним у купній величі,

Зі Святим Духом злученій.

Вже на устах — молитви злет[112],

[20]   Завмерла думка в трепеті —

Присутність Бога чую вже.

[Та де надія з вірою, —

То відступає й трепет там][113].

3. Молитва

   О Всемогутній[114], кого — осягать лиш серцем я можу,

Ти, хто не знаний лихим, а добре — праведним знаний!

Ти, без начала й кінця, хто був іще перед віком,

Бувшим і будущим, Ти — чию дивну красу, чию міру

Ні охопити умом, ані мовою не передати!

Зріти ж Тебе й до Твоїх велінь дослухатися зблизька

Може лиш Той, хто праворуч Отця сидить на престолі —

Світу Творець і причина всього, який твориться, світу,

Сам — Слово Боже і Слово Бог[115] і сам — попередник

[10]   Cвіту, який через Нього повстав, і який народився

В час, коли часу ще не було, ще до того явленний,

Як, сповіщаючи день, спалахнула на небі зірниця,

Той — не стається без кого ніщо[116]; з ким — усе; на престолі,

На небесах Він; під Ним — підвладні Йому: і земля вся,

Й море, і ночі повитої в млу бездонне провалля.

Той, хто невтомний рушій усього, слабкого — кріпитель,

Хто від Отця нерожденного роджений; хто, хоча кривди

Від гордовитих зазнав, — до царства покликав народи.

Пагоном кращим[117] пошану собі приймати волівши.

[20]   Той, кого зріти могли наші прадіди; а через нього

Зріти могли й Отця[118], хто взяв нашу скверну на себе —

Зміг перетерпіти глум смертельно-лютої муки,

Нею повчивши, як до життя, до вічного, йти нам

І донести не лиш душу одну, а й усе наше тіло

Ген до небесних осель, таїну гробниці лишивши,

Що під землі покриттям, горбочком марного праху.

   Сину святого Отця, спасителю нашого віку,

Ти, кому всі чесноти свої передавши, Родитель

Жодної не приховав, найщедріший у даруванні, —

[30]   До всеблагого Отця донеси мою щиру молитву!

   Дай мені, Отче, під натиском зла устояти духом

І відверни од гріха, від убивчої змія отрути.

Досить того, що колись вікопомну звабивши Еву,

Він ще й Адама впровадив у гріх. Але ми, їхнє пізнє

Сім’я, провіщене нам у словах правдивих пророків,

Сітей, що змій той розклав на згубу душі, уникаймо!

   Стежку вкажи нам, яка із темниці кволого тіла

Звільнених вивиде ген, де білістю в чистому небі

Шлях Молочний[119] проляг над хмаркою Люни[120]; по ньому

[40]   Чесні ступали мужі. Ілля, яким був він, — таким же,

На колісницю взятий, промчав четвернею в повітрі.

А перед тим — ще й Енох[121], і теж не втративши тіла.

   Отче, в сподіване дай увійти, у немеркнуче світло.

Не визнаю ж кам’яних подоб — дивлюсь на один лиш

Твій гідний шани вівтар, на нього своє покладаю

Чисте життя, Тебе ж одного молитвами шаную,

Господа Бога Отця, і єдиного Сина і Духа,

Що, невіддільний од них обох, ширяв понад води[122].

   Зглянься, Отче, й від мук увільни опечалене серце,

[50]   І якщо кров’ю тварин, ані м’ясом Тебе не благаю,