Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Вшилися, – прокоментував зникнення «людей у чорному» Марко. – Добряче їм там хвости підсмалили.
– Ти помиляєшся, – кострубатою англійською заперечив товариш Хасана. Полісмен (тепер уже, мабуть, колишній) сидів разом з усіма в кімнаті для сніданків, тихо потягуючи чай. – У Мубарака достатньо сил, щоб придушити заколот. Поліція не тікала. Нам наказали піти.
Я повернувся до патрульного.
– Що ти маєш на увазі?
– Нам наказали піти, – повторив він. – Такий був наказ.
– Але для чого?
– Скоро дізнаєшся. Демонстранти повинні відчути смак свободи…
* * *
Була одна проблема – харчі. Точніше, проблемою була їхня відсутність. Війна війною, а обід (чи то пак, вечеря) – за розкладом. Жерти хотілося нестерпно. А «Cairo Stars» не належав до готелів, у яких пропонують повний пансіон.
Метушливий російський доцент першим озвучив уголос думку, яка гнітила всіх:
– У готелі щось є на вечерю, Хасане?
Я глитнув слину і підняв голодні очі на Хасана, мовчки приєднуючись до запитання. Після сніданку я їв тільки воду і сльозогінний газ. Менеджер насупився. Голодними були не тільки постояльці, а й працівники готелю. Метро зупинили, маршрутки не ходили, не було мобільного зв’язку, щоб викликати таксі. Тож Хасану і його колегам довелося зостатися на ніч у готелі. Вони не могли потрапити додому. І всі вони протягом дня споживали те ж саме, що і я.
– Не знаю, – хмуро відповів Хасан. – Можна з’їсти завтрашній сніданок.
Власне, у нас не було вибору.
На сніданок кожному гостю «Cairo Stars» пропонувались два варені яйця, плавлений сирок та хрусткий тост із джемом апетитного яскраво-хімічного кольору.
Приготування зайняло чверть години. Помічник Хасана розставив тарілки і розклав перед кожним його злиденну порцію. Сам менеджер заварив і розлив усім чаю.
Їли мовчки – швидко і не плямкаючи, – дякуючи долі, що взагалі їмо.
– Яєць лишилось тільки на снідання, – доївши, сказав Хасан.
– Круто, – сказав я.
– Завтра має прийти власник готелю. Він обіцяв. Щось придумаємо.
Ум’явши залишки вечері, ми погасили світло й у півтемряві продовжили дивитись «Аль-Джазіру». Оператори прокручували повтори денних сутичок, час від часу запускаючи пряме включення з центральної площі Каїра. Тахрір, заповнений єгиптянами щільніше, ніж бляшанка тюлькою, поволі засинав.
О пів на десяту вечора я спустився на перший поверх і обережно визирнув з під’їзду. Вулиця була безлюдною, але не порожньою. На дорозі валялися шматки парапету, яким спецназ намагався перегороджувати дорогу демонстрантам, попалене ганчір’я, обривки картонних плакатів. Де-не-де чорніли плями засохлої крові.
Я пройшов до перехрестя. Зазирнув за ріг. Тихо. Порожньо. Нічний холодок остудив нерви. Правда, через те тільки сильніше захотілося жерти.
Повернувшись у готель, відразу подався до кімнати. Заснути! Швидше відключитися, поки голод не став нестерпним. Отак, думаючи більше про терпке посмоктування в животі, ніж про те, як вибиратися з єгипетської столиці, я поринув у сон.
* * *
У суботу, 29 січня, Каїр завмер у очікуванні.
Поліцейський, який переховувався у готелі, мав рацію. В ніч з п’ятниці на суботу Каїр покинула вся поліція. І наслідки не забарилися.
Я саме закінчував снідати (сніданок відрізнявся від вечері тільки тим, що сирків на всіх не вистачило), коли у рецепцію залетів студент із Тайваню і випалив:
– Там хтось ломиться у двері!
Хасан, Марко і я поквапились униз.
Громіздкі зовнішні двері зачинялися на ніч, і менеджер пововтузився, поки відімкнув їх. На вулиці стояли півтора десятка єгиптян підозрілої зовнішності, озброєні дерев’яними палками і ломами. Вороже зиркали навкруги.
Хасан обізвався до них арабською. Відгукнулося зразу кілька чоловік. Вони говорили голосно, переходили на крик, експресивно жестикулювали. (Араби завжди так розмовляють. Високі тони не обов’язково означають ментальну колотнечу.) Хасан слухав, зрідка лаконічно відповідаючи.
Небавом розмова завершилася. Ватага пішла. Менеджер зачинив двері.
– Ну що там? – Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?
– Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.
– Їм що до того?
– З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.
Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.
– Так що хотіли люди? – питаю.
– То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.
– Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.
Хасан відвів погляд.
– Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.
– Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.
Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:
– Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.
Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.
– Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.
– Та ти довбанувся, чувак!
– А що тут робити?
– Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.
– Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.
У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.
– Ходімо, – сказав я.
І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.
Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.
* * *
Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Зеландію!», після закриття браузера.