Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

полуденного сонця, колір крові шокував мене. Чорти б вас забрали, це вже не мирна демонстрація. Це вже війна!

Поправивши арафатку, я дременув назад до готелю…

(Протягом наступних п’яти днів я ще не раз стану свідком того, як спецназ розстрілює натовп гумовими кулями. Разом з тим, попри заяви демонстрантів, я жодного разу не бачив, щоб вогонь вівся з вогнепальної зброї.)

* * *

Без пригод дістатися до «Cairo Stars» не вдалося…

Готель був під носом, коли десь зліва від мене гостро вискнули гальма. Я спинився. Демонстранти, штовхаючи мене плечима, кричали і неслися у той бік. Там щось відбувалося.

Цікавість – страшна сила. Під’їзд «Cairo Stars» був зовсім поруч, буквально за кілька кроків від мене, проте я завернув наліво і злився з потоком єгиптян. У голові гуло, адреналін розщеплював на атоми інстинкт самозбереження.

За кількадесят кроків від готелю спинилась оранжева машина «швидкої допомоги», яку, немов саранча, обліпила сотня (може, більше) чоловіків. Невелика частина юрмища просто зацікавлено спостерігала, зате найбільш запеклі злісно торгали і розхитували автомобіль із боку в бік. Повітря вібрувало від нестерпного хижого галасу.

Неслухняними руками я звів камеру до плеча і натиснув «RECORD».

Після кількох невдалих спроб демонстрантам вдалося розкрити двері мікроавтобуса. Зі «швидкої» витягли пораненого поліцейського. Я навіть рота не встиг роззявити. Спостеріг лиш, як майнула в натовпі чорна уніформа. І все. Більше нічого не бачив. До сьогодні не знаю, що сталося з тим полісменом. Скидалося на те, що чоловіка затоптали. У спорожніле авто повантажили сімох демонстрантів, котрі так і не отямился після «знайомства» зі сльозогінним газом. Після того юрба ринула в сторони, відкривши дорогу «швидкій».

Тиснучись до стін будинків, я позадкував і незабаром дістався до «Cairo Stars».

* * *

Майже відразу за мною до рецепції ввалився поліцейський. Високий, широкоплечий, поголений. Правда, не спецназівець. Простий полісмен, що пильнує за порядком на вулицях. Хто був у Каїрі, не раз бачив таких: біла сорочка, краватка, чорна кофта з погонами і такий самий чорний берет.

Хасан вийшов наперед і потиснув руку новоприбулому. Схоже, вони були знайомі. Я помітив, що у полісмена практично відірваний рукав кофти.

Чоловіки обмінялись кількома фразами. Судячи з інтонації, поліцейський про щось просив. Майже благав. Хасан слухав його і темнів, як хмара, раз за разом піддаючи в розмову гнівні репліки. Зрештою менеджер «Cairo Stars» кивнув і повів новоприбулого в глибину готелю.

За хвилину Хасан повернувся. Сам.

– Хто то був? – цікавлюсь у нього.

– Мій друг, – відповів єгиптянин.

– Він поліцейський?

– Він постовий. Працював регулювальником на нашому перехресті. Хороша людина. Він не з тих, хто тероризує народ. Сьогодні навпаки – намагався допомогти пораненим, виконати свій обов’язок, але його ледь не розірвали на шматки. – Хасан зітхнув. – Каже, що демонстранти обливають бензином відділки, б’ють і палять поліційні машини, де тільки бачать. Чорна уніформа стала рівносильною смертному вироку. Перед натовпом у ній краще не показуватися. Він тепер боїться їхати додому, боїться, що його вб’ють сусіди.

– І що твій друг тепер робитиме?

– Я сховаю його. Нехай перебуде день-два у найдешевшій кімнаті. А потім, можливо, все заспокоїться.

Хасан не просто прихистив товариша. Він також дав йому свій одяг, аби той не світив серед постояльців уніформою. В одному Хасан помилявся. За день-два Каїр не заспокоїться. Регулювальник лишиться в готелі надовго. Коли я покидатиму Каїр, він усе ще ховатиметься в найдешевшій кімнатці «Cairo Stars».

О четвертій пополудні кількість демонстрантів стала надто великою. Немов вода після дощу, вони використовували всі лазівки і просочувались на центральну площу. Невдовзі поліція відступила, зрозумівши, що сльозогінний газ уже не зупинить невдоволених. Центр Каїра опинився у руках демонстрантів. Стримувати таку юрбу без застосування жорсткіших заходів було неможливо.

Революція набирала обертів, неслась уперед, немов пущена по схилу кам’яна брила, трощачи все на своєму шляху.

* * *

Всі, хто жив і працював у готелі, зібрались перед телевізором. Більшість єгипетських каналів заблокували. Залишили тільки провладні, котрі продовжували мовлення у звичному режимі, роблячи вигляд, наче в країні нічого екстраординарного не відбувається. На щастя, в «Cairo Stars» була супутникова антена. Хасану вдалося зловити «Аль-Джазіру».[14] Журналісти катарського каналу встановили кілька камер у різних точках єгипетської столиці, тож канал мав можливість висвітлювати й аналізувати події в режимі нон-стоп.

Затамувавши подих, ми спостерігали, що твориться в місті. З тупим відстороненням я усвідомлював, що все, побачене сьогодні, було лише квіточками.

На Тахрірі, центральній площі, вже зібралося кілька сотень тисяч людей. Переважно молодь. Були також жінки, літні люди. Над юрмиськом майоріли саморобні транспаранти, єгипетські прапори. Люди скандували антипрезидентські гасла, закликали Мубарака вийти і виступити перед народом. Юрба нуртувала, наче гаряча олія. Картина разюче відрізнялася від того, що відбувалося в Україні у 2004-му. Майдан Незалежності стояв. Тахрір, навпаки, – вирував, клекотав, доходячи до точки кипіння. Що мене здивувало – єгиптяни виглядали і агресивними, і щасливими водночас. Їхні обличчя світилися радісним піднесенням.

У різних куточках столиці палали поліційні відділки. Якогось дідька демонстранти підпалили кілька цивільних будівель. Оператори показували потрощені вітрини магазинів, сплюндровані зали ресторанів і чайхан. Раз за разом повторювались кадри, на яких закуті в бронежилети поліцейські стріляли по натовпу з травматичної зброї, – те ж саме, що я бачив на перехресті Адлі та вулиці Шеріфа Баша.

Журналісти заявляли про п’ятнадцять загиблих серед демонстрантів.

Революцію підтримали інші єгипетські міста. Найжорстокіші сутички відбувалися в Александрії. Там антиурядові виступи переросли у справжнє повстання. Кількість загиблих становила десятки. Щось подібне коїлося у Суеці…

Через півтори години телевізійний сигнал почав перериватися. Зображення мигтіло, брижилось сіро-білими смугами, звук відчутно ослаб. Журналісти перервали трансляцію. На екрані з’явилася студія. Ведучий повідомив, що єгипетська влада скасувала акредитацію журналістів «Аль-Джазіри». Відтепер їхня діяльність на території Єгипту стала нелегальною. Він також висловив побоювання, що найближчим часом влада зупинить передачу сигналу з супутника «Nilesat» і єгиптяни не зможуть ловити канал на звичній частоті. На щастя, дружні «Аль-Джазірі» канали погодилися надати власні частоти для трансляції. На екрані з’явилась частота, на якій показуватимуть «Аль-Джазіру» в разі блокування. На додачу оператори запустили текстову стрічку, в якій двома мовами (арабською та англійською) сповіщалося, де шукати канал, якщо трансляція раптово обірветься.

Так і сталося. За півгодини картинка щезла. Поклацавши пультом, Хасан знайшов «Аль-Джазіру» на іншому арабському каналі – «Al Hiwar». То була арабська версія «Аль-Джазіри» (мовлення велось виключно арабською), зате картинка була та ж сама. Цього було достатньо.

Телефони та Інтернет, як і раніше, не працювали…

Довгий день добігав кінця.