Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

перебив мене Хасан. Його очі вибалушилися, як у гекона. Менеджер не дуже скидався на ревного мусульманина, який починає рвати на собі сорочку, щойно почувши слово «джихад», проте ситуація складалась таким чином, що не сором було звертатись до Бога. – Я вже думав йти вас шукати. Де ви були?

– Біля Тахріра. Поліція загородила проспект. – Я говорив з менеджером, але дивився на італійця. Дружина не злазила з нього і цілувала так, наче нас там не було. – Не пускають людей на площу.

– Хто спровокував стрілянину: поліція чи демонстранти? – потемнів Хасан.

– Я не певен, – смикаю плечима, – але скидалося на те, що копи без усяких причин почали закидати натовп сльозогінними гранатами.

– Стрілянина? – стрепенувся Марко, м’яко відсторонюючись від японки. – Хасане, ти сказав стрілянина? Там же був лише газ.

– З боку проспекту 26 липня долинали постріли, – розтовкмачив єгиптянин. – Я сам чув. Тому не смійте більше відходити від готелю! Не вистачало мені ще тут трупаків до вечора назбирати.

З вулиці долинули нові крики. Хасан відчинив двері, і ми повиставляли голови. Цього разу Адлі-стрит була вщерть заповнена людьми. Вгорі, над перехрестям, повзли кудлаті хмарки газу, такі густі, що крізь них не було видно стін будинків на іншому боці вулиці. Газу тільки додалося. Повз під’їзд, бухикаючи і плачучи, сунули жінки, чоловіки, малі діти. Їхні очі почервоніли, роти відчайдушно хапали повітря, із запалених носових пазух сочився слиз. Вони тікали, не озираючись, тільки б забратися геть від жалкого, мов кропива, газу.

– Поліція наступає, – прошепотів Марко. – Женуть людей від Тахріра.

Я дивився на чоловіків-єгиптян і не міг зрозуміти, якого дідька вони потягли на Тахрір жінок та малечу. Вони ж знали, чим усе може скінчитися!

– Так не можна… Їм треба допомогти, – процідив крізь зуби Хасан. – За мною!

Штовхаючись, ми забігли на другий поверх. Менеджер щось прокричав, віддаючи наказ іншому працівнику готелю. Хлопчинка зник, а за мить повернувся, приволікши старе простирадло. Разом з Марко вони почали рвати його на шматки. Хасан відкрив холодильник, у якому зберігалися платні напої для постояльців, і дістав звідти всі пляшки з мінералкою та звичайною питною водою.

– Змочіть ганчірки і замотайте лиця, – різко випльовуючи слова, порадив менеджер. – Це захистить від газу.

Я метнувся у номер за хусткою-арафаткою. Намочив її під краном і щільно замотав нижню частину обличчя, ставши схожим на бандита з американського вестерну. По тому ми розхапали пляшки і повернулись на вулицю.

Марко, Хасан, доцент із Росії, троє молодих арабів, працівників готелю, і я зупиняли потерпілих, пропонуючи допомогу. Хлопці з опухлими обличчями підходили і нахилялися, ми лили воду просто в очі, ніздрі, роти, вимиваючи активну речовину лакриматора. Чоловіки змочували нашою водою хустки і витирали обличчя своїм дружинам… Дим витав над головами. В очах пощипувало, але не сильно. Можна було терпіти.

Моя півторалітрова пляшка швидко спорожніла. Лиш тоді звернув увагу, що на правому зап’ястку досі теліпається вірна «Sony DCR-SX63», моя відеокамера. Я підняв захисне вічко, натис червону кнопку і став знімати.

Несподівано на перехресті хтось знову пронизливо закричав. Юрба розступилася, і я побачив товсту арабку в хіджабі, що тримала на руках непритомне дівча в рожевій курточці. Дівчинці на вигляд було років п’ять-шість. Хлопчина з мого готелю підхопив малу під руки і потягнув до Хасана. Крихітна голівка безсило хиталася на тонкій шиї. Хасан вихлюпнув на дівчинку півлітра води, та це не допомогло – дитина лишалась непритомною. Тоді малу понесли всередину готелю. За нею кинулись кілька демонстрантів і огрядна арабка, певно, її мати. Мене відтиснули від під’їзду, змусивши залишитись на вулиці.

Тим часом на Адлі-стрит сповзалися демонстранти. Когось відтісняли спецназівці, хоча більша частина надходила з околиць. Людей ставало забагато, вони вже не поміщалися на вулиці, неухильно підсуваючись до шеренг спецназу, що перекривали суміжні квартали.

Натовп більше не був схожий на скопище потривожених мурашок. Юрба змінилася. Під дією газу вона перетворилась на розлючене осине гніздо. Повітря здригалося від проклять, агресивних закликів і хрускоту розбитого скла – почались перші погроми. З протилежного, західного кінця Адлі-стрит, що вів до Каїрського музею, в небо тяглись густі клуби диму. Чорний дим простягся також із південної частини столиці. По всьому місту горіли поліційні відділки.

Я нерішуче застиг посеред вулиці. Скажу чесно: жижки трусилися від нехорошого передчуття. Ситуація була шалено нестабільною, неначе кулька, що застигла у верхній точці опуклої поверхні. Один хибний рух – і все летить до дідька. У той же час близька небезпека лоскотала нерви. В животі пекло від адреналіну. Я боявся і в той же час радів – тішився, що стою, змоклий від поту, посеред Адлі-стрит, в юрмі розлючених арабів, з вогкою арафаткою на носі. Це справжній подарунок долі – опинитися в Каїрі у такий час!

Перевіривши заряд батареї у відеокамері, рушив у напрямку Каїрського музею. На цій частині вулиці розлючені демонстранти зводили перші барикади. Спецназівці тримались віддалік, не наступаючи. З боку натовпу в їх бік невпинним потоком лилися прокляття.

Я йшов далі, фіксуючи все на відеокамеру.

Два нижні поверхи однієї з висотних будівель охоплені вогнем.

Час від часу на дорогу вибігають молоді араби і кидають у поліцейських каміння.

Ще кілька кроків… Аж тут стрій поліцейських розімкнувся. Відразу в трьох місцях. Спершу долинули три глухі виляски, а вже потім я побачив, що в утворених проламах стоять стрільці з притуленими до плечей рушницями. Бах! Бах! Бах! Три постріли – і шеренга змикається, ховаючи стрільців за непробивним панциром з чорних щитів. Натовп сахається. Проте двоє чоловіків лишаються лежати на асфальті.

Мене скрутило від шоку, я не усвідомлював, що спрямовую об’єктив камери собі під ноги…

Певно, спецназівці стріляли гумовими кулями, оскільки обидва постраждалі підвелися і, тримаючись за ребра, пошкутильгали під захист будинків. Зрештою я вимкнув камеру, і тієї ж миті стрій поліцейських вдруге розсунувся в різні сторони. Гахнули нові постріли. Одна з куль влучила у праву вилицю хлопчині, що стояв лише за кілька метрів від мене. Єгиптянин з лячним хрипом втягнув у себе повітря (певно, він намагався закричати, але через больовий шок не спромігся ні на що голосніше за звіряче харкання) і повалився навзнак. Троє чоловіків підхопили товариша під руки і, пригинаючись, понесли за ріг найближчого будинку. Кров лупила з рани, лишаючи на асфальті звивисті поцятковані сліди. Чисто інстинктивно я подався слідом. Пораненого відтягли у безпечне місце і вклали на бруківку. Довкола, як це завжди буває, зібрався натовп роззяв.

Яскраво червоний, пекучий, немов сяйво