Автор невідомий - Народні казки - Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

class="p1">Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:

— Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.

Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».

Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.

— Чого ви, ґаздине, плачете?

Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:

— А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?

— Пораджу, ґаздине.

— То ходи до хати.

Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, — квочка з курчатами.

А ґаздиня каже:

— Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.

— Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?

— Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.

— Дайте мені жменю кукурудзи.

Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води — курчатка дзьобають, ціпкають.

— Оце, — каже, — такі їх дійки.

Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» — подумав.

Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.

— Слухай, — каже вершник, — чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?

— Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.

— Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!

— Е, ні, — каже Панас. — Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.

— Я потримаю, — каже багач. — А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.

Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.

А багач тримав шапку аж до вечора — нема ні хлопця, ні князя.

— Гей, він мене, відай, обманув.

Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.

— А де ж кінь? — питає жінка.

— Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.

А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.

Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак — має гроші. Починають бесіду:

— Слухай, звідки ти?

— Здалеку.

— Куди йдеш?

— Шукаю служби.

А один з цих пияків каже:

— Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.

— Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.

— Як так, то я тебе поведу.

Приводить його той пияк до багатезного ґазди.

— Вам наймита треба?

— Та треба, але я тепер беру лише на два роки.

— Я міг би служити й чотири роки.

— Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.

— Добре.

Каже ґазда до жінки:

— Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.

При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.

Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.

Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.

Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне — хлібом закусить.

Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.

— Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.

Вчув це ґазда і каже:

— Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.

— Що будемо полуднувати, як нема що?

— Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.

— Добре, я можу й двома руками махати.

Помахали руками, та й «обід» закінчився.

— Ходімо, — каже ґазда, — коси клепати.

Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.

Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:

– Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.

Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:

— Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.

Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.

— Ти що робиш?

— Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.

Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.

Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.

Вранці будить ґазда:

— Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.

Запряг Панас волів і чує таке:

— Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.

Дала йому ґаздиня сухар і каже:

— Розмочи десь у воді та й з'їж.

Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті