Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

— Та в жодній їх не було стільки, як у нашій, — ревниво відказала панна Валентина. — Ми дуже схильні до сухот. Із наших рідних більшість від них і померла. Ось могила моєї тітоньки Бессі. Коли й була на землі свята жінка, то це вона. Хоч побалакати цікавіше вдавалося з її сестрою, тітонькою Сесилією. Коли востаннє я прийшла до неї, вона сказала: «Сідай, мила, сідай. Я помру нині десять хвилин по одинадцятій, та чом би нам гарненько не попліткувати наостанок?» І що найдивніше, панно Ширлі — вона таки померла того ж дня десять хвилин по одинадцятій! Ви можете пояснити, звідки вона це знала?

Ні, пояснити цього Енн не могла.

— А тут лежить мій прапрадід Кортлоу. Сюди він приїхав у 1760 році, а на прожиття заробляв тим, що робив веретена. Я чула, начебто всього він виготовив їх щонайменше тисячу чотириста. Коли він помер і пастор зачитав на похороні текст «Діла їхні йдуть за ними слідом»,[15] старий Майром Прінгл заявив, що в такому разі шлях на небеса за моїм прапрадідом буде ввесь забитий веретенами. Вам не здається, панно Ширлі, що такий жарт не виказує доброго смаку?

Якби ці слова належали не Прінглові, Енн, вочевидь, не проказала б так рішуче: «Звісно, не виказує», споглядаючи при цьому надгробок із вирізьбленим на нім черепом та кістками прискіпливо, мовби мала величезний сумнів щодо того, чи виказує добрий смак і ця могильна прикраса.

— Тут лежить моя кузина Дора. Вона тричі була заміжня, та жоден її чоловік довго не протягнув. Сердешна, так і не пощастило їй відшукати здорового. Останній її чоловік, Бенджамін Беннінг, — він лежить не тут, а в Лоувейлі, поряд зі своєю першою жінкою, — той ніяк не хотів умирати. Дора казала, що там на нього чекає кращий світ. А бідолашний Бен відповідав: «Хтозна, хтозна… Може, і так, але мені й у цьому, гріховному, начеб як незле». Він випробував шістдесят один засіб, та попри це ще довгенько прожив. А тут — уся родина дядька Девіда Кортлоу. У ногах кожної могили трояндовий кущ — і, Боже правий, як вони квітнуть! Я щоліта приходжу сюди, зрізаю троянди й ставлю їх до вази — бо ж прикро було б, якби вони намарне відцвіли, чи не так?

— Мабуть… мабуть, так.

— Тут лежить моя сердешна менша сестра Гаррієт, — зітхнула панна Валентина. — Розкішні коси мала — на колір схожі, як у вас, лиш не такі руді. Вони колін їй сягали. Гаррієт була заручена, коли померла. Я чула, що ви теж заручені. Я ніколи не хотіла вийти заміж, та побути зарученою, мені здається, було б дуже приємно. Звісно, я мала таку можливість. Мабуть, надто перебірлива була — але дівчина з родини Кортлоу не може вийти за першого-ліпшого, ви згодні?

Очевидно було, що не може.

— Френк Дігбі — він лежить отам, під сумахом[16] — якось був мені освідчився. Шкода було йому відмовляти — але ж Дігбі! Він побрався із Джорджиною Труп. Вона завжди трохи спізнювалася до церкви, щоб усім своїми сукнями похизуватися. Боже правий, як вона любила гарний одяг! Її поховали в такій розкішній блакитній сукні — то я їй пошила до чийогось весілля, а вона вбрала її на власний похорон, бідолашна. У неї було трійко дуже милих дітлахів. Вони завжди сиділи в церкві попереду мене, а я пригощала їх цукерками. Як ви гадаєте, панно Ширлі, то не дуже зле — давати дітям цукерки в церкві? Не льодяники — у льодяниках є щось релігійне, вам не здається? Та вони, біднятка, їх не любили.

Коли історії родини Кортлоу вичерпалися, спогади панни Валентини стали дещо пікантніші. Та це не мало великого значення, коли йшлося не про когось із Кортлоу.

— Тут лежить стара пані Прінгл, дружина Рассела Прінгла. Я незрідка думаю: цікаво, на небесах вона чи ні?

— Чому? — видихнула вражена Енн.

— Вона терпіти не могла своєї рідної сестри Мері-Енн, котра померла за кілька місяців до неї. «Коли Мері-Енн на небесах — ноги моєї там не буде», — заявляла пані Прінгл. А вона завжди тримала слово — як усі Прінгли. Батько в неї теж був Прінгл, а тоді вона ще вийшла за свого кузена Рассела. А тут — дружина Дена Прінгла, Джанетта Берд. Померла точнісінько в сімдесят років, день у день. Подейкували, буцім вона й не посміла би прожити ані дня довше, бо сімдесят років — це межа, якої велить триматися Біблія.[17] Люди часом таке кумедне кажуть, правда ж, панно Ширлі? Я ще чула, начеб смерть була єдиним, на що вона наважилася без дозволу чоловіка. Знаєте, дорогенька, що він зробив одного разу, коли вона купила капелюшок, що йому не сподобався?

— Гадки не маю.

— З'їв його! — тріумфально проказала панна Валентина. — Звісно, то був невеличкий капелюшок — мереживо й квіти, жодного пір’я. Та все одно він, певно, був доволі нестравний, а Дена потім довго ще мучили гризькі болі в шлунку. Я не бачила, звісно, як він його їв, та мене завжди впевняли, що це правда. А ви як гадаєте, панно Ширлі?

— Що стосується Прінглів, то я в усе готова повірити, — понуро відказала Енн.

Панна Валентина співчутливо стиснула її лікоть.

— Я розумію, люба, розумію. Ставляться вони до вас жахливо. Та Саммерсайд — це не самі лише Прінгли, панно Ширлі.

— Іноді мені так не здається, — сумовито всміхнулася Енн.

— Ні, тут багато людей, що з радістю вітатимуть вашу перемогу над ними. Не здавайтеся, хай що вони зроблять. У них наче диявол вселився. Та вони всі підтримують одне одного, а панна Сара так хотіла, щоб той їхній родич став директором школи… Тут лежить Натан Прінгл із жінкою. Йому все здавалося, що вона хоче його отруїти, але він на це мовби не дуже й зважав. Казав, що так навіть жити цікавіше. Якось він запідозрив, буцім вона йому в кашу поклала миш'як, то він пішов і викинув кашу свині. Та через три тижні здохла, а він сказав, що це, можливо, був тільки збіг, бо так чи так він уже не згадає, чи була це та сама свиня. Дружина, зрештою, померла раніше за нього, і він сказав, що вона була йому доброю жінкою, коли не зважати на те єдине. Я думаю, милосердніше буде вважати, що він дарма її в тім підозрював.