Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

мене, допитуватися, чи не я отой самий делегат фабзавучників, якому доручили скаржитися на нього в Харкові, а все вийшло зовсім інакше: тихо, по-сімейному. «Тоді куди ж він, холера, їде?» — думав я, позираючи на лавку, звідки звисав хлястик Печеричиної шинелі.

З портфеля я вийняв взятий мною в дорогу дуже цікавий роман — «Овід» Войнич. Я пообіцяв самому собі прочитати цю книжку в поїзді і навіть законспектувати її, щоб по приїзді виступити на черговому шкільному вечорі на тему: «Що ми нове прочитали?»

Такі вечори часто влаштовувались у нашому комсомольському осередку. Ще в більшій моді були суди. Кого тільки ми не судили в ті часи: і паличку Коха, і угодовця Вандервельде, і Дон Кіхота, який безцільно воював з вітряками, і англійського лорда Керзона, який мав нахабство посилати всякі зухвалі ноти і ультиматуми молодій Радянській країні!

… Не читалося.

Заважав стукіт вагонних коліс. Олівець, яким я робив помітки в блокноті, підстрибував. Та й на душі від близького сусідства з Печерицею було неспокійно. Мені дуже хотілося глянути на літер, але я боявся, що Печериця ще не заснув як слід. Контролер прийшов, коли вже зовсім стемніло, за станцією Дунаївці, і, наче подаючи знак, щоб його не будили, Печериця так захропів у ту хвилину, що його хропіння заглушило голос залізничника, який просив пред’явити квиток.

Свічок іще не запалювали, і лише хистке полум’я маленького огарка в ліхтарі кидало тьмяний відсвіт у мій куток. Контролер вийняв ключ і хотів постукати ним об верхню лавку, щоб розбудити Печерицю, але я поспішно сказав:

— Не будіть його, він хворий, а квиток його в мене. Ось він.

— Хворий-хворий, а хропе дужче за будь-якого здорового, — буркнув контролер, перевіряючи квитки.

Провідник, який стояв ззаду, дивлячись на чоботи Печериці, здивовано сказав:

— А де ж він сідав? Щось не пригадую. Мені здавалось, що в мене один пасажир, ось ти, молодче, а звідки цей узявся?

— Та ми їдемо з самого початку, — пробурмотів я.

— Пересадка в Києві, — сухо попередив контролер і віддав мені квитки.

Думаючи, що наверху ховаються «зайці», він підняв ліхтар до самої багажної полиці. Відблиск полум’я заколихавсь на стелі. Наверху нікого не було. Заспокоївшись, контролер з провідником пройшли далі.

Прислухаючись до одноманітного стуку вагонних коліс, я задрімав…

— Була вже ревізія? — розбудив мене хриплий голос.

Поїзд стояв. Зовсім близько від вагона на стовпі зеленуватим світлом горів ліхтар.

На фоні світлого квадрата вікна я побачив нахилену до мене голову Печериці.

— Була.

— Ну, тоді я ще посплю, а ти, хлопче, в разі чого покажи їм ще раз квитки.

Я мовчки кивнув головою, глянув на хвилинку у вікно і заплющив очі.

Було тепло і затишно. Приємно похитувало. Не скидаючи чумарки, я ліг на лавку і, підклавши замість подушки під голову портфель, досить швидко заснув. Скільки я спав — не знаю, але прокинувся від того, що на мене направили промінь кишенькового ліхтарика.

— Квитки!

— Тут два, мій і сусіда… — риючись у кишенях, буркнув я. — Він лежить на верхній лавці. Він нездужає.

Контролер одвів убік промінь ліхтарика і взяв квитки. За ним стояв якийсь чоловік у ватянці і теж заглядав у квитки.

— Збудити? — тихо спитав контролер і провів променем ліхтарика по спині Печериці, який спав калачиком, підігнувши під себе ноги.

— Доведеться, — сказав чоловік у. ватянці, але зразу ж спохватився: — А втім, чекайте, от же літер! — І, відділивши білий довгий папірець од квитків, він почав пильно розглядати його.

Сонний, мружачи очі, я не розумів, що до чого, і мріяв лише про одне: щоб контролери швидше пішли.

— Можна не будити, — тихо сказав чоловік у ватянці, згортаючи літер і передаючи його контролеру. — Не той… Ходімо далі.

Контролер вручив мені обидва квитки, загорнуті в літер. Вони пішли, і я зразу ж заснув, та так міцно, що прокинувся вже на якійсь великій станції. По яскраво освітленому перону з гуркотом котили візок; бігли люди з пляшками і чайниками.

Світло вокзальних вогнів проникало всередину вагона. Тут я побачив, що верхня лавка порожня: Печериці на ній не було.

Притиснувшись до вікна вагона, я прочитав напис на фасаді станції, під дахом:

ЖМЕРИНКА

Далеченько від’їхали!

Зачіпаючи спросоння ноги сплячих пасажирів, я пройшов до виходу.

Народу в нас у вагоні побільшало, пахло овчинними кожухами і махоркою.

А де ж подівся Печериця? Може, він у буфет пішов?.. Хороший попутник! Навіть не розбудив мене. І чемоданчик залишити побоявся! Подумав, мабуть, що я жулик.

Уже в тамбурі повіяло свіжістю морозної ночі. Калюжки на пероні вкрилися льодинками. Збоку, де кінчався перонний дах, мерехтіли зірки.

Біля вагона, тримаючи в руці згорнутий прапорець, походжав новий, молодий провідник в шкіряному кашкеті з залізничним значком.

— Довго ще будемо стояти, товаришу провідник?

— Ого-го! — сказав провідник весело. — Настоїмося ще. Швидкий на Одесу повинні пропустити.

— На вокзал встигну сходити?

— Цілком. Раніш як за годину не рушимо.

— А місця мого не займуть там?

— Якщо займуть — звільнити попросимо. У тебе ж плацкарта е?

Я обійшов увесь величезний і дуже чистий Жмеринський вокзал, про який у ті роки ходила слава, що це найкращий вокзал Радянської України, і навіть спустився на хвилинку в знаменитий тунель, облицьований білими кахляними плитками.

Проходячи мимо буфету першого класу, я подивився на рожеві окороки, на біле молочне порося, яке лежало, розпластавшись на пуховику з гречаної каші, на смажених курей з зеленим горошком, на блискучі і пухкі коричневі пиріжки з начинкою з вареного м’яса та рису, на скибки багрового копченого язика, на фаршированого судака, який наче плавав у хисткому, прозорому желе. Мені так захотілося покуштувати хоч трохи цих ласощів, що я втратив усяку владу над собою: з’їв шматочок буженини з огірком, випив три склянки холодного густого молока з пінкою і з свіжими пиріжками і потім з’їв іще два начинених жовтим заварним кремом тістечка і запив усе це склянкою компоту з сушених фруктів.

Але вже вийшовши з вокзалу на свіже повітря, я відчув каяття. «От марнотрат! — лаяв я себе. — З таким апетитом і до Києва не доїхати!» І ще соромно мені було тому, що я дозволив собі таке буржуйство в той самий час, коли наші хлопці харчувались погано. Суп з кислої капусти та сочевиця на друге — оце постійне меню обідів у гуртожитку. І боби, боби, боби! На вечерю боби, на сніданок, перед роботою, боби і навіть на солодке у неділю боби з якоюсь нудною підливкою з патоки. Щоправда, Микита