Йоганн Вольфганг Гете - Фауст

class="stanza">

Він дівку підмовляє.

«Ой пастушок, голубчичок!

Слова ж твої, як той медок,

А не зведеш, буває?»

А він її у гай веде,

З-під липи ж їм танець гуде —

Гей, гоп! Гей, гуп!

То по-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає…

Старий селянин

А, пане докторе, гаразд,

Що й ви між нас у день оцей:

Такий учений чоловік,

А не цураєтесь людей!

За це ж найкращий кухоль вам,

Хоч покуштуйте наших вин, —

Пиття вам згагу прожене;

І, скільки в кухлі є краплин,

Бажаю я, щоб стільки днів

Вам Бог до віку приложив.

Фауст

За ласку дяку віддаю

І за здоров'я ваше п'ю.

Народ обступає їх колом.

Старий селянин

Еге ж, гаразд, що ви до нас

У цей веселий день прийшли;

Та ви і в інший, гірший час

До нас прихильними були.

Чимало є між нас таких,

Що ваш покійний панотець

Одзволив з пазурів чуми,

Поклавши пошесті кінець.

А ви, ще парубком, із ним

З села ходили до села

Між хворих, чумних мертвяків —

Не брала вас недуга зла.

Випробувань скінчився час:

Спасителя Спаситель спас.

Усі

Хай Бог пошле вам довгий вік,

Учений муж, наш рятівник!

Фауст

Моліть Того, хто боре зле,

Спасати вчить, спасіння шле.

(Іде з Вагнером далі).

Вагнер

Народна шана, о великий муже,

Тебе, напевне, схвилювала дуже.

Щасливий той, хто весь свій хист

Оберне на таку користь!

Показує на тебе батько сину,

Юрба навкруг хвилює без упину,

Застиг скрипаль і танцюрист.

Ти йдеш, і всі стоять рядами,

Шапкуючи, прохід дають:

Ще мить — і всі навколішки впадуть,

Немов перед Священними Дарами!

Фауст

Пройдім туди ще декілька ступнів

Та й сядемо на камені спочити.

Не раз я тут у роздумі сидів,

Від молитов і посту хоровитий,

І, уповавши на Творця,

Ридав, зітхав, ламав я руки,

Благав страшній чумі кінця,

Визволу від тяжкої муки.

Хвала юрби звучить мені як глум,

І скільки вже я передумав дум

Про те, що ми, невдахи бідні,

І батько, й син — похвал не гідні!

Мій батько, чесний, скромний трудівник,

Над тайнами природи бивсь весь вік

Ретельно, ревно і невтомно,

Але якось головоломно.

У чорній кухні він сидів,

Замкнувшись із гуртком адептів,

І там за безліччю рецептів

Чудовий еліксир варив.

З негідних речовин червоний лев вчинявся,

Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

А згодом їх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таїнство з покою у покій.

І в склянці ось, блискучіша над перли,

З'являлася цариця молода;

Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

Чи вижив хто — питать шкода,

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гірше од чуми смертельним,

Ми гори й доли ці пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули, а я доживсь безслав'я —

Убивцям чую похвали.

Вагнер

Навіщо вам про те журитись?

Хіба ж не досить нам трудитись

Ретельно й чесно, так, як нас

Учили вчителі в свій час?

Коли ти хлопцем батька поважаєш,

Його науку радо приймеш ти;

Коли ти мужем скарб той умножаєш,

То син твій зможе більше досягти.

Фауст

Блаженний той, хто ще надію має

На світ зірнуть із цього моря тьми!

Бо треба нам, чого не знаєм ми,

Що знаємо — з того пуття немає.

Та годі, годі сумувать

Такої гарної години!

Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

Окучерявлені хатини…

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь інший край ще оживить та сила.

Коли б дались мені могутні крила,

Летів би я за сонцем повсякчас,

Глядів би я на світ просторий

У променистім сповитті,

На тихі падоли, на жевріючі гори,

На сріберні струмки і ріки золоті…

Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

Мене б у льоті не могли спинить,

І ось уже внизу леліє море,

Ваблива, лагідна блакить…

Не видно вже Божистого світила,

А мрія знов у серці заясніла:

За ним, за ним летіти дню навстріч,

Лишаючи позаду себе ніч,

Над мною — небо, піді мною — хвилі…

Це мрія, сон, а день уже погас…

Чому лиш дух крилатий в нас,

Але тілесно ми безкрилі?

Та хто не марив, хто не снив

Злетіли високо-високо,

Почувши жайворонка спів,

Що його не догляне око,

Побачивши, як од землі

Орел шугає попід тучі,

Як понад море й гори-кручі

Летять додому журавлі?!

Вагнер

І я, було, частенько химерую,

Але в таких дурницях не смакую.

Набриднуть швидко всі поля й ліси;

Пташині крила — то мені до лиха;

Книжки, книжки читати — от де втіха,

Немає в світі кращої краси!

Вони скрашають вечори зимою

І зогрівають серце і думки,

А розгорну пергаменти шумкі —

То й небо те, здається, тут, зі мною.

Фауст

Тобі одна знайома путь,

А я — стою на роздоріжжі…

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай не схожі — і ворожі.

Одна впилась жаждиво в світ земний

І розкошує з ним в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

О духи, духи, ви ж тут є,

Ширяєте між небом і землею,

Зійдіть до мене й силою своєю

Змініть, змініть життя моє!

Коли б плаща чарівного я мав,

Щоб він мене поніс у світ незнаний,

То я б його, щасливець незрівнянний,

І за царську порфіру не віддав.

Вагнер

Не викликай тих духів навісних,

Що в мареві над нами в'ються роєм:

Даремно людям ждать добра від них,

Вони приносять звідусюди зло їм.

Із півночі кусливі духи йдуть,

І зуби, й язики у них гостренні,

Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,

Сухотами згризаючи легені,

Із півдня, із розпечених пустинь

Спекотою палючою діймають,

Із заходу не прохолодну тінь,

А зливу, як потоп, на ниви насилають.

Лиш позови — вони з'являються на клич,

Готові враз на згубу і на шкоду,

Та, хоч і ангельська в них річ,

Вони диявольського роду,

Але ходім! Уже зовсім стемніло,

Холодна мла полями залягла;

Кортить увечері до хатнього тепла!

Та що ж ти став і дивишся здуміло,

Мов поночі побачив дивне щось?

Фауст

Собака чорний он там по ріллі блукає.