Брем Стокер - Граф Дракула

пролунало з боку долини, прихованої від мого погляду. Гучніше й гучніше звук долинав, а летючі атоми порошинок, здавалося, перевтілювалися в нові образи, змінюючись разом із звуками і танцюючи в місячному світлі. Я боровся і волав до мого розуму; вся моя душа підсвідомо боролася разом зі всіма моїми відчуттями і поривалася відповісти на заклик. Я ніби перебував під гіпнозом. Дедалі швидше кружляли порошинки, а місячне сяйво неначе прискорювало їхній рух, коли вони мчали повз мене, зникаючи в густому мороці. Вони більше й більше густішали, доки не набрали форми каламутних примар. Тоді я схопився, схаменувся, опанував себе і з криком втік. У примарних фігурах, що виразно виступали при місячному світлі, я впізнав контури тих трьох жінок, у жертву яким я був обіцяний. Я втік до своєї кімнати, де не було місячного світла і де яскраво горіла лампа; мені здавалося, що тут я в безпеці. За декілька годин я почув у кімнаті графа якийсь шум, ніби різкий вигук, раптово обірваний, потім запанувало мовчання, таке глибоке і жахливе, що я мимоволі здригнувся. Серце калатало, я хотів відчинити двері; але я знову був замкнутий у своїй в'язниці і нічого не міг вдіяти.

Раптом я почув надворі несамовитий крик жінки. Я підскочив до вікна і подивився на двір крізь грати. Там, притулившись до хвіртки в кутку, справді стояла жінка з розпущеним волоссям. Побачивши моє обличчя, вона кинулася вперед і закричала з погрозою:

— Виродку, віддай мою дитину!

Вона впала на коліна і, простягаючи руки, продовжувала вигукувати ці слова, які терзали моє серце. Вона рвала на собі волосся, била себе в груди і впадала у дедалі більший відчай. Нарешті, продовжуючи шаленіти, вона кинулася вперед, і хоча я не міг її більше бачити, але чув, як вона стукала у вхідні двері.

Потім, звідкись високо наді мною, мабуть, із башти, почувся голос графа; він говорив щось своїм наказовим, суворим, металевим голосом. У відповідь йому пролунало з усіх боків, навіть здалеку, завивання вовків. Не минуло й кількох хвилин, як ціла зграя їх увірвалася крізь широкий вхід у двір, неначе зграя диких звірів, що вирвалася на волю.

Крик жінки стих, і завивання вовків раптово урвалося. Після цього вовки, облизуючись, подалися поодинці.

Я не міг її не пожаліти, бо здогадувався про долю її дитини, а для самої незнайомки смерть була кращою за дитячу долю.

Що мені робити? Що я можу зробити? Як я можу втекти з цього рабства ночі, мороку і страху?

25 червня, вранці.

Уночі мене завжди турбують і терзають страхи та загрожують жахи або якась небезпека. Я досі жодного разу не бачив графа при денному світлі. Невже він спить, коли інші пильнують, і пильнує, коли інші сплять? Якби я тільки міг потрапити до його кімнати! Але немає жодної можливості! Двері завжди замкнуті, і я не можу дістатися туди.

Ні, потрапити туди можна! Лише б вистачило хоробрості! Адже він потрапляє, то чому ж не спробувати іншому? Я на власні очі бачив, як він повз по стіні, чом би і мені не вчинити за його прикладом і не пробратися до нього через вікно? Шансів мало, але й становище відчайдушне! Ризикну! Найгірше, що чекає на мене — смерть. Хай допоможе мені Бог у моєму задумі! Прощавай, Міно, якщо я промахнуся, прощавайте, вірний мій друже, мій другий батьку; прощавайте, і останній привіт Міні!

Той же день. Пізніше.

Я ризикнув і, дякуючи Творцеві, повернувся знову до своєї кімнати. Абсолютно бадьорий, зі свіжими силами, я підійшов до вікна, що виходить на південь і на вузький кам'яний карниз. Стіна побудована з великих каменів, грубо обтесаних, і вапно між ними вивітрилося від часу. Я зняв чоботи і почав спускатися жахливим шляхом. Я чудово знав напрямок, а також відстань до вікна графа, зважав на це, скільки міг, і вирішив скористатися із усіх корисних випадковостей. Я не відчував запаморочення — мабуть, я був дуже збуджений — і, здалося, час неймовірно швидко пролетів, оскільки незабаром я опинився біля вікна кімнати графа. Проте я жахливо хвилювався, коли нахилився і спустив ноги з вікна в кімнату. Я поглянув — чи немає графа — і з подивом та радістю побачив, що в кімнаті нікого немає. Обстановка нагадувала стиль південних кімнат, і так само була вкрита пилом. Я почав шукати ключа; в. замку його не виявилося, я його ніде не знаходив. Єдине, на що я натрапив, — ціла купа золота в кутку: золото всіляке — романські, британські, австрійські, грецькі і турецькі монети, вкриті шаром пилу, мабуть, до того вони довго лежали в землі. Я не помітив серед них жодної, вік якої налічував би менше трьохсот років. Там лежали ще ланцюги, прикраси і декілька коштовностей, але все старе і в плямах. У кутку були двері. Я спробував їх відчинити, оскільки, не знайшовши ключа від кімнати чи вхідних дверей, що було головною метою, моїх пошуків, я повинен був продовжувати свої обстеження для того, щоб не змарнувати всіх моїх зусиль. Вони виявилися відкритими і вели круто вниз крізь кам'яний прохід гвинтовими сходами. Я спустився, уважно спостерігаючи за тим, куди йду, бо сходи були темні й освітлювалися лише рідкими отворами в товстій кам'яній стіні. На дні я натрапив на темний прохід тунелю, звідки долітав нудотний, убивчий запах — запах старої, тільки-но розритої землі; у міру мого наближення запах ставав задушливішим і важчим. Нарешті я поштовхом розкрив якісь важкі напіввідчинені двері й опинився в старій розваленій каплиці, що служила, як видно, склепом. Дах її був зламаний, і якісь сходинки вели в трьох місцях у заглиблення; земля була тут недавно розрита і насипана у великі дерев'яні ящики, очевидно, ті самі, що привезли словаки. Я почав шукати ще який-небудь вихід, але його не виявилося. Тоді я дослідив кожний виступ підлоги, щоб не пропустити якоїсь деталі. Я навіть спустився в заглиблення, куди ледве проникало тьмяне світло; спустився я туди з відчуттям страху. Я обшукав два з них, але нічого там не знайшов, окрім уламків старих трун і купи пилу. У третьому я все-таки зробив відкриття.

Там в одному з великих ящиків, яких усього було 50 штук, на купі свіжої землі лежав граф! Він або був мертвий, або спав, я не міг визначити, оскільки очі його були розплющені і неначе скам'яніли, але без відтінку смертельного заціпеніння, щоки були живі, незважаючи на блідість,