Льюїс Керрол - Аліса в Країні Чудес

до неї очима. — Хто це? — грізно спитала Королева. Чирвовий Валет, до якого вона звернулася, лише осміхнувся і вклонився у відповідь. — Ідіот! — тріпнула головою Королева, і звернулася до Аліси: — Як тебе звати, дитино? — Аліса, ваша величносте, — щонайчемніше відказала Аліса, а про себе додала: "Зрештою всі вони тільки колода карт. Нічого їх боятися". — А оце хто? — тицьнула Королева пальцем на садівників, розпростертих навколо трояндового куща. (Оскільки лежали вони долілиць, то за візерунками на їхніх сорочках годі було розпізнати, хто то — садівники, вояки, двораки, а чи трійко власних Королевиних дітей, — сорочки ж бо в колоді всі однакові.) — Звідки мені знати? — відповіла Аліса, дивуючись із власної сміливості. — То не мій клопіт. Королева почервоніла з люті і, хижо блимнувши очима, вереснула; — Відтяти їй голову! Відтя... — Дурниці! — твердо промовила Аліса на весь голос, — і Королева затихла. Король запобігливо торкнув її за рукав: — Не гарячкуй, моя люба, це ж бо дитина! [78] Королева сердито обернулася до нього спиною і звеліла Валетові: — Переверни їх! Валет обережно перевернув садівників носаком черевика. — Встати! — вереснула Королева. Садівники прожогом посхоплювалися і стали кланятися всім підряд — Королю, Королеві, королівським дітям і цілій громаді. — Годі! Годі! — зарепетувала Королева. — Мені вже світ закрутився! — І, кивнувши на трояндовий кущ, спитала: — Ви що тут робили? — З дозволу вашої величності, — покірно пробелькотів Двійка, вклякаючи на одне коліно, — ми старалися... — Все ясно! — мовила Королева, розглядаючи троянди. — Постинати їм голови! І процесія рушила далі. Відстали тільки троє вояків, що мали скарати безталанних садівників. Ті кинулися до Аліси, благаючи її заступитися. — Не бійтеся, ваші голови будуть на місці, — мовила Аліса і повкидала садівників у найближчий квітковий горщик. Вояки покрутилися, поникали та й спокійнісінько подалися слідом за всіма. — Ну як там голови? — крикнула Королева. — Були, та загули, ваша величносте! — відгукнулися вояки. — Молодці! — гукнула Королева. — У крокет граєте? [79] Вояки мовчки звернули погляди на Алісу: питання вочевидь стосувалося її. — Граю! — гукнула Аліса. — То гайда з нами! — ревнула Королева. Й Аліса, чия цікавість була розпалена до краю, пристала до процесії. — М...м...м... Ох же гарний день сьогодні! — озвався збоку несміливий голос: поруч неї дріботів Білий Кролик і збентежено зазирав їй в обличчя. — Дуже гарний, — притакнула Аліса. — Герцогині не бачили? — Т-с-с-с!.. — оглядаючись через плече, занепокоївся Кролик. Він звівся навшпиньки і шепнув Алісі у вухо: — Її засуджено до страти. — За віщо? — поцікавилася Аліса. — Якась змова? шкода? — Вам шкода? — нашорошився Кролик. — Ба ні! — сказала Аліса. — Зовсім не шкода. Я спитала: "За віщо?" — Вона нам'яла Королеві вуха, — промовив Кролик. Аліса пирснула сміхом. — Т-с! Т-с! Королева почує!.. — злякано зашепотів він. — Герцогиня, бачте, спізнилася, і Королева сказала... — Усім на свої місця! — крикнула Королева громовим голосом, і всі підлеглі кинулися врізнобіч, спотикаючись і наштовхуючись одне на одного. За хвилину-другу метушня, одначе, вщухла, і гра почалася. [80] Аліса подумала, що зроду-віку ще не бачила такого дивного крокетного майданчика — він був увесь у горбиках та рівчаках; замість куль тут котили живих їжаків; за молотки правили живі фламінго, а вояки, постававши навкарачки, вдавали ворітця. Орудувати своїм фламінго виявилося для Аліси найбільшою морокою. Нарешті вона навчилася затискати його під пахвою так, щоб не заважали ноги. Та тільки-но вона випростувала птахові шию і замірялася ударити ним по їжакові, як фламінго тут-таки вигинався назад і зазирав їй у вічі з таким здивованим виразом, що годі було стримати сміх. А коли вона знову нагинала йому голову і збиралася почати все наново, виявлялося, що їжак за той час розкрутився і тишком-нишком драпає геть. Крім того, хоч би куди вона гилила свого їжака, на дорозі йому зазвичай зринав коли не горбок, то рівчак, а вояковорітця раз у раз розкарлючувалися і переходили на інші ділянки майданчика. Незабаром Аліса дійшла висновку, що це не гра, а мука. Крокетисти били всі заразом, не дожидаючи своєї черги, і весь час сперечалися й чубилися за їжаків. Невдовзі Королева вже гасала скрізь, як навіжена, тупотіла ногами й репетувала: — Відтяти йому голову!.. Відтяти їй голову... Аліса захвилювалася: досі, правда, сутички з Королевою у неї не було, але вона могла спалахнути першої-ліпшої хвилини. "Що тоді зі мною буде? — думала вона. — Тут так люблять зносити голови, — аж дивно, що взагалі ще хтось уцілів!" [81] Вона почала роззиратися довкола, прикидаючи, кудою б непомітно втекти, і раптом угледіла в повітрі якусь дивовижу. Спершу Аліса вкрай розгубилася, але, придивившись пильніше, збагнула, що то — усміх. — Чеширський Кіт! — зраділа вона. — Тепер хоч буде з ким порозмовляти! — Як ся маєте? — запитав Кіт, тільки-но рот проступив йому так виразно, що вже було чим говорити. Аліса зачекала, поки з'являться очі, й кивнула. "Тепер до нього озиватися марно, — міркувала вона. — Почекаю, поки з'явиться бодай одне вухо". За мить зринула ціла голова; Аліса випустила з рук свого фламінго й почала ділитися враженнями, рада-радісінька, що знайшовся слухач. Кіт вочевидь вирішив, що голови цілком вистачить, і далі з'являтися не став. — Я б не сказала, що це чесна гра, — почала нарікати Аліса. — І всі вони так жахливо сваряться, що не чують самих себе. Правил, по-моєму, ніяких, а якщо і є, то ніхто їх не дотримується. До того ж ви навіть не уявляєте, як важко грати, коли всі кулі й молотки — живі. Скажімо, я маю бити у ворітця, а вони пішли гуляти в інший кінець майданчика! А Королевин їжак, якого я мала крокетувати, тільки-но побачив, що мій на нього котиться, одразу й утік. — А як тобі подобається Королева? — запитав Кіт, стишивши голос. — А ніяк, — відповіла Аліса, — вона так страшенно... (тут Аліса помітила, що Королева стоїть [82] у неї за спиною, наслухаючи)... так страшенно вправно грає, що не треба великого розуму, аби вгадати, хто переможе. Королева всміхнулася і відійшла. — 3 ким це ти балакаєш? — запитав Король, що й собі підійшов до Аліси і зачудовано приглядався до котячої голови. — Це мій друг, Чеширський Кіт, — сказала Аліса. — Дозвольте, я вас познайомлю. — Мені не подобається його подоба, — заявив Король. — А втім, він може поцілувати мені руку, коли хоче. — Я волів би цього не робити, — сказав Кіт. — Не лихослов! — вигукнув Король. — І не світи так на мене очима! З цими словами Король сховався за Алісину спину. — Котові й король не указ*, —