Всеволод Зіновійович Нестайко - Космо-Натка

У Щура зупинилося серце, забрало дихання. І все- таки — ні, не піде він зараз, ще трохи почекає. Впертий хлопчина Щур, впертий, як диявол. Бувають же такі — мале, слабеньке, а й перед велетнем не поступиться.

Щур чує уривки фраз — Шнобель щось розповідає.

«…До мінє підходить якийсь фрей… я йому гавару: «што ти хатишь? Ти хатишь піку в бок? Пажялуста!..» «А радом такая мамка, такая мамка — закачаєшся… А Юрка Адьожа — расписной…»

Потім Щур чує:

— «…харашо, што… іще на базарі… Сичас прийдет… Сказав — треба…»

У Щура виступає холодний піт: «Це про мене! Точно про мене!»

І саме в цю мить на базарі з’явився покупець. Вгледівши його, Шнобель сказав: «Атас!» — і хлопці зникли. А Шнобель пішов назустріч покупцеві. Вони розминулись, але Щурові здалося, що коли Шнобель проходив повз покупця, він йому щось сказав. Проте той навіть не глянув на Шнобеля, а попрямував до Щура.

Щур здригнувся від якогось тривожного передчуття.

Покупець був невисокий на зріст, опецькуватий. Кругла широколиця голова сиділа просто на плечах— без шиї. Ріденьке рудувате волосся зачесане ззаду, з потилиці, наперед, прикриваючи лисину, виписувало на лобі кумедну кривулясту закарлючку.

Здавалося, що це людина без черепа і без кісток — з самісінького м’якенького м’яса. Щось відразливе, неприємне було в його драглистому, віспуватому, старанно поголеному і напудреному обличчі, від якого тхнуло нудотно-солодким запахом одеколону.

І рука, якою він мовчки взяв з корзини яблуко, — широка, з товстими короткими пальцями, була ніби з тіста.

— Скільки коштує?

— Та забирайте за п’ятьорку всі,— Щуру не терпілося швидше продати яблука і піти, позбутися цього неприємного покупця. Але покупець не поспішав. Він відкусив яблуко і поволі почав жувати, причому губи, щоки, ніс і навіть вуха його дивно заворушилися.

І раптом спитав:

— Тебе Гришкою звати?

У Щура затремтіли коліна:

— А… а звідки… ви знаєте?

Покупець засміявся тоненьким металевим сміхом.

— Е, дорогенький мій, я все знаю… Положено мені знать. Силу таку маю…

І, раптом зробивши страшні очі, рвучко схилився до Щура й зловісно зашепотів:

— Я навіть знаю, як одного разу ти був з хлопцями на кладовищі, біля склепу, і почув звідти жахливий загадковий голос. Га? Що? А ви ж про це нікому не говорили. Правда? А я знаю…

Це було так страшно, що у Щура волосся на голові дротом взялося, і мороз пройшов поза шкірою.

Широко розплющеними від жаху очима він втупився в незнайомця.

Той випростався і тепер уже спокійним тоном додав:

— Так от, друже, погане ви собі місце для гульні вибрали — кладовище. Раджу там не гуляти. Бо все це може дуже кепсько закінчитися. Страшне місце, страшне й небезпечне. Запам’ятай!

Незнайомець розсовав по кишенях яблука, заплатив гроші і, ні слова більше не кажучи, пішов…

…Але це ще не все.

На другий день увечері Щура послали в гастроном — купити масла. Поряд з гастрономом — кіоск, де продають пиво. Щур вийшов з гастронома і раптом біля кіоска наштовхнувся на… вчорашнього незнайомця.

Той стояв спиною до нього й пив пиво. Але Щур відразу його впізнав. Поряд стояв високий, кремезний чолов’яга у кепці, насунутій на самісінькі очі.

І Щур почув:

— То, значить, у п’ятницю. О дванадцятій… Гадаю, ти мерців не боїшся? — віспуватий незнайомець захихикав.

Щур швиденько, щоб той не помітив його, дременув геть.

Це було в понеділок.

9. О дванадцятій на кладовищі

Ніколи не бачили хлопці Щура таким пригніченим, розгубленим і винуватим. Щур, певно, боявся, що вони обуряться тим, що він втравив їх в таку загадкову, заплутану, а, може, навіть і небезпечну історію.

— Ви не сердитеся, — знову благально повторив він, коли розповів усе до кінця. — Але знаєте, я відчуваю, що тут щось дуже, дуже серйозне. Адже той віспуватий точно говорив з високим про кладовище. І «о дванадцятій» — ясно, що ночі, а не дня. І мене лякав кладовищем… Недаремно це, ні… Я б сам пішов. Але самому страшно! Ох, якби ви тільки знали, як страшно! Я вчора пробував. А Леську ледве упросив сьогодні. Боїться, нізащо не хоче. Малий все-таки. А ви, я вірив, що погодитесь. Разом нам буде зовсім не страшно…

Павлик і Сергійко мовчали, бо саме тільки тепер зрозуміли, як все це страшно й небезпечно. Якийсь таємничий віспуватий незнайомець і той, другий, високий, з насунутою на очі кепкою. І кладовище, і підземний склеп. І дванадцята година ночі.

Ох, як хотілося швиденько піти назад, лягти в ліжко, заснути й нічого цього не чути, не бачити!

Але Щур так благально говорив, з такою надією дивився на них:..

— Пішли! — не сказав — рішуче видихнув враз Сергійко і відчув при цьому таке, ніби кинувся вниз головою.

— Ага! — одними губами прошепотів Павлик.

Ніч місячна, безвітряна і дуже тиха — жоден листочок не ворухнеться. Десь далеко ледь чутно гримотить останній трамвай. Захарівська, залита місячним світлом, безлюдна, з зачиненими віконницями, здається незвичайно застиглою, мертвою.

йшли мовчки, пригнувшись і весь час оглядаючись. Але ніде не було ні душі.

Місяць відбивався у полірованому мармурі пам’ятників, кладовище осявали десятки місячних ликів.

Довгі тіні хрестів переломлювались на гранітних могильних плитах, а мереживо дерев розкидало по траві блискучі двадцятикопійочні монетки.

Посріблена місячним інеєм каплиця здавалася казковим замком сплячої красуні-царівни. Та незважаючи на примарну красу, все це було страшне, як тільки може бути страшне кладовище вночі.

Хлопці лягли в густому кущі за могилою з похиленим хрестом і зачаїлись. Звідси добре було видно і вхід у каплицю й пролом.

Сергійко намацав у кишені електричний ліхтарик. Згадав, що не купив нової батарейки. Потім подумав, що взагалі навряд чи потрібен зараз ліхтарик — так місячно, світло навколо. І тут згадав чомусь трамвай без кондуктора, балакучого здорованя-дядечка і його захоплені слова про комуністичних людей, про комунізм, про життя справді хороше.

І Сергійкові раптом стало неймовірно тужливо, не страшно в цю мить, а саме тужливо, тоскно. І такою непотрібною, такою чужою, такою нетеперішньою здалася йому вся ця пригода, ці страхи, ці кладовищенські таємниці — ніби з старої, пожовклої, потріпаної книги. Та відступати було пізно. Він був цілком у полоні цієї пригоди.

Серце, як годинник, відстукувало секунди — мірно й лунко в напруженому чеканні.

Сергійко тепер розумів, що таке «гробова тиша». Це була зовсім жахлива, нежива, німа тиша, коли тільки чути, як б’ється серце й більше нічого.

Час зупинився. Вони не відчували його.

І от — не було