Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

Біля його ніг метушився невеличкий собака. Від подиву кругле обличчя лейтенанта втратило червоний колір і вкрилося блідістю, потім знову густо почервоніло.

— Хто вам це сказав? — заревів він.

Роджер побачив, як він випустив із рук канчука й засунув руку за пояс, звідки визирала рукоять револьвера. За одну секунду він зрозумів, що розлючений офіцер може вистрелити. Роджер відреагував дуже швидко. Перш ніж той устиг вихопити зброю, він схопив його за шию, а другою рукою вибив у нього револьвер, якого той уже стискав у пальцях. Лейтенант Франкі намагався вирватися з пальців, які здавили йому шию. Очі в нього вибалушилися, наче Е жаби.

Восьмеро солдатів Поліційної сили, які споглядали шмагання, покурюючи, не зворухнулися, але Роджер мав усі підстави думати, що, невдоволені побаченим, вони тримали руки на рушницях і лише чекали наказу начальника, щоб їх задіяти.

— Мене звати Роджер Кейсмент, я працюю на ДЕС, і ви дуже добре знаєте мене, лейтенанте Франкі, бо кілька разів ми грали з вами в покер у Матаді, — сказав Роджер, нахилившись, щоб підібрати револьвер, і повертаючи його лейтенантові спокійним жестом. — Те, як ви шмагали цього хлопця, є злочином, незалежно від його провини. Як офіцер Поліційної сили, ви це знаєте краще за мене, бо, поза всяким сумнівом, вам відомі закони Незалежної Держави Конго. Якщо цей хлопець помре від вашого шмагання, ваша совість звинуватить вас у вбивстві.

— Коли я вирушив до Конго, то про всяк випадок залишив свою совість у своїй країні, — сказав офіцер. Тепер у нього на обличчі був насмішкуватий вираз і, схоже, він запитував себе, хто перед ним такий: клоун чи божевільний. Його істерія розвіялася. — Вам пощастило, що ви діяли так швидко, бо інакше я пустив би вам кулю в лоб. Мене лише підвищили б на службі за те, що я вбив англійця. Хай там як, а я вам раджу не втручатися, як ви втрутилися тепер, у дії моїх колег із Поліційної сили. У них поганий характер, і з ними ви можете вклепатися в набагато серйознішу проблему, аніж зі мною.

Гнів йому минув, і тепер він здавався засмученим. Помурмотів, що хтось, либонь, попередив місцевих жителів про його прибуття. Тепер йому доведеться повернутися в Матаді з порожніми руками. Він не сказав нічого, коли Кейсмент наказав своїм підлеглим розв’язати хлопця, покласти його в гамак і, почепивши гамак між двома жердинами, вирушив у напрямку Боми. Коли через два дні вони прийшли туди, то, попри свої рани та втрачену кров, хлопець не помер. Роджер залишив його на санітарному посту. Він звернувся в суд із позовом на лейтенанта Франкі за зловживання владою. Протягом двох наступних тижнів його двічі викликали, щоб він сформулював своє звинувачення, й під час тривалих і дурних допитів судді він зрозумів, що його позов здадуть в архів, а лейтенанта Франкі не буде навіть попереджено.

Коли нарешті суддя відхилив його позов за браком доказів і в зв’язку з тим, що жертва відмовилася підтвердити його звинувачення, Роджер Кейсмент покинув службу в Дослідницькій експедиції Сенфорда і знову став працювати під командою Генрі Мортона Стенлі — тепер кіконґо регіону нагородили його прізвиськом Була Матаді (Руйнівник Каменів) — на залізниці, яку той почав будувати паралельно до караванного шляху, від Боми й Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула. Хлопець, якого відшмагали, залишився працювати з Роджером і став відтоді його служником, помічником і товаришем у мандрах по Африці.

А що він ніколи не міг сказати, як його звуть, то Кейсмент нагородив його ім’ям Чарлі. Він мав тоді шістнадцять років.

Відмова Роджера Кейсмента служити в Дослідницькій експедиції Сенфорда стала наслідком суперечки з одним із керівників компанії. Проте він не нарікав, бо працюючи зі Стенлі на будівництві залізниці, — хоч ця робота й вимагала від нього величезної затрати фізичних сил, — він повернув собі ілюзію, з якою приїхав до Африки. Розчищати джунглі й підривати скелі, готуючи ґрунт для укладання шпал та рейок залізничної колії було тією працею першопрохідця, про яку він мріяв. Ті години, які він проводив в умовах негоди, смажачись під гарячим сонцем або мокнучи під тропічними зливами, керуючи працею чорноробів або мачетеро, віддаючи накази «занзібарцям», стежачи, щоб бригади добре виконували свою роботу, трамбуючи, розрівнюючи, укріїїлюючи ґрунт і розтягуючи на всі боки купи зрізаного та зрубаного гілля, були для нього годинами зосередженості й відчуття, що він виконує роботу, яка однаковою мірою принесе користь європейцям і африканцям, колонізаторам і колонізованим. Герберт Ворд сказав йому одного дня: «Коли я з тобою познайомився, ти здався мені лише авантюристом, шукачем пригод. Але тепер я знаю, що ти містик».

Роджерові набагато менше подобалося виходити з лісу в села, намагаючись найняти там носіїв та мачетеро для роботи на залізниці. Нестача робочих рук стала проблемою номер один мірою того, як зростала Незалежна Держава Конго. Попри «угоди», які вони попідписували, вожді тепер, коли зрозуміли, про що йдеться, не дозволяли жителям своїх сіл іти розчищати дороги, будувати станції і склади або збирати каучук. Роджер домігся, коли працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, щоб для подолання цього опору, попри відсутність законних зобов’язань, компанія давала своїм робітникам невеличку платню, переважно товарами. Інші компанії також почали це робити. Але навіть у такий спосіб наймати для роботи тубільців було дуже важко. Вожді заявляли, що не можуть відпустити людей, які їм потрібні для обробітку полів та полювання й риболовлі, що давали їм засоби до існування. Дуже часто перед появою наймачів чоловіки працездатного віку ховалися в чагарях або в густій траві. Тоді держава стала вдаватися до каральних експедицій, насильницьких наймань і до практики замикати жінок у так званих maisons d’otages (будинках заручників), аби домогтися, щоб їхні чоловіки не ховалися й не втікали.

І в експедиції Стенлі, і в експедиції Генрі Шелтона Сенфорда Роджерові часто доручали перемовини з тубільними громадами про наймання аборигенів. Завдяки тій легкості, з якою йому давалися мови, він умів порозумітися на кіконґо й лінґала, а згодом і на суахілі — хоч завжди з допомогою перекладачів. Коли тубільці чули, як він намагається говорити їхньою ламаною мовою, їхні серця завжди пом’якшувалися. Його лагідні манери, його терпіння, його шанобливе ставлення полегшували спілкування, не кажучи вже про ті подарунки, які він їм привозив: мотузки, ножі та інші речі домашнього використання, а також скляні прикраси, що так їм подобалися. Він мав звичай повертатися в табір із гуртом чоловіків, найнятих для розчистки лісу та перенесення вантажу. Він здобув собі славу «друга негрів»,