Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

ще недобудоване селище. Протягом шістьох, вісьмох, п’ятнадцятьох, вісімнадцятьох років Роджер Кейсмент спостерігав, як це маленьке селище, яке він почав будувати власними руками, щоб воно послужило складом товарів для Дослідницької експедиції Сенфорда (ДЕС), розширювало свої кордони, підіймаючись на пологі навколишні пагорби, як дерев’яні кубічні двоповерхові будинки поселенців обростали широкими терасами, дахами конічної форми, садками, вікнами, захищеними металевою сіткою, утворюючи вулиці, майдани та заповнюючись дедалі більшою кількістю людей. Крім невеличкої католицької церкви, в Кінканді існувала тепер, у 1902 році, набагато більша, церква Святої Діви Посередниці, а також баптистська місія, аптека, шпиталь із двома лікарями й кількома черницями, що працювали медичними сестрами, пошта, прегарна залізнична станція, комісаріат, суд, кілька митниць, які мали власні склади, велика пристань і крамниці, в яких продавали одяг, харчові продукти, консерви, капелюхи, черевики й інструменти для обробітку землі. Навколо міста поселенців виросло барвисте передмістя баконґо, хатин з очерету й глини. Тут, у Матаді, часто казав собі Роджер, набагато більшою мірою, ніж у столиці, Бомі, була присутня Європа цивілізації, сучасності та християнської релігії. Матаді вже мало невеличке кладовище на пагорбі Тундува, неподалік від місії. З цієї височини було добре видно обидва береги та звивисту смугу річки. Там ховали європейців. У місто та в порт допускалися лише тубільці, що працювали слугами або носіями й мали спеціальні перепустки. Будь-якого іншого аборигена, що наважувався перетнути ці кордони, навічно виганяли з Матаді, примусивши його заплатити штраф й оперезавши кількома ударами канчука. Ще в 1902 році головний губернатор міг похвалитися, що ані в Бомі, ані в Матаді не зареєстровано жодного грабунку, вбивства або зґвалтування.

З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.

«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.

Коли «Флориду» доставили у велику річкову лагуну Стенлі-Пула, знову зібрали її й спустили на воду, Роджер відбув кілька подорожей на цьому кораблі по Середньому й Верхньому Конго, наглядаючи за вантаженням і перевезенням товарів Дослідницької експедиції Сенфорда до тих місць, які через багато років він знову відвідає протягом своєї подорожі до пекла в 1903 році: Болобо, Луколели, регіону Іребу й, нарешті, станції на екваторі, яку назвали Кокільатвіль.

Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили — усі вони були тубільцями, — здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.

Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук — так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.

— Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, — сказав він йому французькою мовою. — Годі, кінчайте!

Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи.