Мішель Уельбек - Платформа

регіон, яким ми мали їхати зараз, частково населяли бірманські біженці каренського походження. Але в цьому не було нічого поганого. Карени дуже хоробрі люди, діти добре вчаться в школі… Вони не створюють жодних проблем. Нічого спільного з деякими північними племенами, з якими ми не зустрінемося протягом нашої поїздки, та, за її словами, від цього небагато і втратимо. Це, наприклад, стосується акхів, на яких вона, схоже, мала зуб. Незважаючи на зусилля уряду, акхи не змогли розлучитися з маком, вирощування якого було їх основним промислом. Вони не вважали себе великими любителями тварин і пожирали собак. «Акхи погані, — енергійно повторила Сон, — крім вирощування маку та збирання фруктів нічого не вміють; діти в школах не вчаться. Грошей на них витрачають багато, а результату ніякого. Невігласи та й тільки».

Прибувши до готелю, я з цікавістю подивився на цих славнозвісних каренів, які метушилися біля річки. Зблизька, без зброї вони мали не такий уже й злостивий вигляд. Здавалось, вони обожнювали своїх слонів. Ну, це цілком природно. Купатися в річці та чухати спину слонам було для них, схоже, найбільшою радістю в цьому житті. Певна річ, це були не повсталі карени, а звичайні осідлі, тобто ті, які втекли із зони боїв, бо вкрай втомилися від усіх цих заворушень і були байдужими щодо своєї незалежності.

У проспекті, який я знайшов у своєму номері, я прочитав дещо про історію цього резорту,[20] тісно пов’язану з чудовими пригодами Бертрана ле Моаля, бродяги-початківця, закоханого в це місце, котрий «облишив тут свій ціпок», із завзяттям та за допомогою друзів-каренів він, починаючи з 60-х років, мало-помалу збудував цей «екологічний рай», куди тепер приїжджають гості з усього світу.

Місце справді було обране чудове. Акуратні маленькі будиночки з тикового дерева, поєднані між собою квітниками, здіймалися над рікою. Відчувалося навіть, як вона пульсує під ногами. Готель знаходився в глибині долини, затиснутої між двох скель, на схилах яких розмістилися справжні непрохідні джунглі. Коли я вийшов на терасу, всі звуки разом замовкли. Кілька секунд я розмірковував над причиною такого дива. Потім зрозумів: усі птахи враз перестали співати. Джунглі готувалися до ночі. Цікаво, а чи водяться в цьому лісі якісь хижаки? Не думаю, щоб їх було багато — два-три леопарди… а ось зміями та павуками все навкруги мало кишіти. День швидко збігав. На іншому березі самотня мавпа стрибала поміж дерев. До мене долинав її пронизливий крик, в якому вчувалася тривога і бажання скоріше приєднатися до своїх родичів.

Я повернувся в номер і запалив свічки. Меблів було обмаль: тиковий стіл, два грубих дерев’яних ліжка, спальні мішки й кілька матів. Протягом п’ятнадцяти хвилин я методично втирав антимоскітний крем «П’ять на п’ять». Вода, річка, ясна річ, це дуже добре, але всім відомо, як вона притягує до себе всіляких комах. Із засобів захисту був ще мелісовий хліб, який можна було б розтопити. Обачність, котра не здавалася мені зайвою.

Коли я йшов на вечерю, на вулиці вже було зовсім темно. Між будиночками миготіли різнокольорові гірлянди. «Так тут ще й електрика є! — зауважив я. — Просто було вирішено не проводити її до номерів». Я обіперся об поручень і якийсь час дивився на річку. Місяць уже зійшов і спокійно відбивався на річковій гладіні. Напроти в темряві ледь вимальовувався гігантський обрис джунглів, звідки час від часу долинали хрипкі крики нічної птиці.

Зазвичай колектив із трьох та більше людей спонтанно розділяється на дві протилежні підгрупи. Вечерю подавали на спеціально оснащеному понтоні посеред річки. Цього разу для нас були сервіровані два нічних столики. Екологи та натуропати вже сиділи на своїх місцях за столиком; колишні ковбасники, кожен окремо — за іншим. Що могло спричинити цей розкол? Бува не сьогоднішня суперечка стосовно масажу, яка трапилася невчасно й невдало? До речі, Сюзан, одягнена в темну туніку та білі штани, які добре підкреслювали вишуканість її форм, пирснула від сміху, побачивши квітчасту сукню Жозетти. Як би там не було, але розподіл групи розпочався. Відчувши деяке побоювання, я трохи притишив ходу і зачекав, доки мене дожене Ліонел, мій сусід по літаку, а тепер — по бунгало. Він зробив свій вибір швидко, майже підсвідомо. Я навіть встиг подумати, що такий вибір свідчить не стільки про схожість інтересів, скільки про класову солідарність або, радше, про солідарність освітню (оскільки він працював у «Газ де Франс» і був чиновником, тоді як усі інші були колишніми простими комерсантами). Рене зустрів нас з видимим полегшенням. На цій стадії в нашому рішенні не було нічого особливо жорстокого: сівши за інший столик, ми б тільки підкреслили самотність ковбасників, тоді як тепер насправді ми урівноважили столики.

Бабетта та Лея прийшли трохи пізніше і без найменшого вагання сіли за сусідній столик.

Ще пізніше — вже були подані закуски — з’явилася Валері. Вона нерішуче озирнулися навколо себе. За сусіднім столиком ще залишалося два вільних місця біля Бабетти та Леї. Вона ще трохи повагалась, а потім миттю сіла зліва від мене. Жозіан готувалася довше, ніж звичайно. Певно, при світлі свічок їй було важко наводити макіяж. Її чорна велюрова сукня була так собі, нічого визначного, непогана, невелике декольте, в міру. Вона теж на мить зупинилася і сіла напроти Валері.

Останнім невпевненою ходою увійшов Робер. Схоже, вже встиг пропустити чарчину перед вечерею. Щойно я помітив його з пляшкою «Меконгу». Він важко опустився на стілець зліва від Валері. Короткий, але моторошний крик із джунглів розлігся округою. Схоже, якийсь ссавець доживав останні миті свого життя.

Сон пройшлась поміж столиками, щоб пересвідчитись, що у всіх все нормально і всі добре влаштувалися. Вона ж вечеряла поруч із шофером — не дуже рівноцінний розподіл, що вже за обідом викликало невдоволення Жозіан. Але, припускаю, що власне саму Сон це цілком влаштовувало, навіть якщо вона нічого і не мала проти нас. Здавалося, тривалі розмови французькою її надто втомлювали й виснажували, хоча вона й намагалася триматися і не показувати виду.

За сусіднім столиком весело щебетали про красоти довкілля, про радість знову опинитися на лоні природи, далеко від цивілізації та інших цінностей тощо… «Так здорово! — захоплено вигукнула Лея. — Ви ж бачили? Ми в самісіньких джунглях!.. Не можу повірити!»

Компанії за моїм столиком було значно складніше знайти спільну тему для розмови. Напроти мене незворушно їв Ліонель. Здавалося, загальна нервозність його анітрохи не бентежила. Я збентежено оглядався навколо. В якийсь момент я помітив густу бороду, яка висунулася з кухні. Це міг