Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

того боку спів рогів і ледь чутний стук копит. А опісля з'явилися тьмяні тіні вершників. Кінські гриви розвівалися по вітру, бігли попереду дикого полювання гепарди, спущені З шворок. І безшумно по вересу і драговині летіли вони. І мовчали вершники, і гуки полювання долітали звідкілясь Із другого боку. І попереду всіх скакав, освітлений місяцем, тьмяний і величезний король Стах. І палали очі і коней, і людей, і гепардів.

І Роман побіг, а вони безшумно і швидко скакали за ним, і коні часом перебирали ногами в повітрі, і співав дикий верес, і місяць байдуже дивився на погоню.

І Роман тричі крикнув: «Дике полювання!» — таким голосом, що почули навіть люди в навколишніх хатах. А потім дике полювання наздогнало його, і серце його не витримало. Так загинув Роман.

Багато хто відтоді бачив на торф'яних рівнинах дике полювання короля Стаха. І хоч карало воно не всіх, але мало в кого не розривалося серце, коли зринали на болотах похмурі тіні вершників.

Так загинув Романів син і син його сина, після смерті якого я і пишу про це на науку і жах його нащадків, які, може, і зможуть добрими справами позбавити сили сивий, давній прокльон.

Стережіться драговини, люди, стережіться болота вночі, коли сині вогні збираються і починають танок на найзгубніших місцинах. Там часто побачите вночі двадцять вершників на вороних дрикгантах.

І головний вершник мчить попереду всіх. Капелюх із заломленим крисом насунутий на його очі, ноги прив'язані до сідла. Не бряжчать мечі, не ржуть мовчазні коні. Тільки часом відкілясь здалеку долинає спів рога. Розвіваються гриви, болотні вогні сяють під кінськими ногами.

По вересу, по згубній драговині скаче дике полювання і скакатиме доти, доки існує світ. Воно — наша земля, нелюбима нами і страшна. Змилуйся над нами, боже!

Я відірвався од паперу і труснув головою, бажаючи позбутися диких образів. Берман очікувально дивився на мене.

— Ну, що пан, прошу пробачення, думає про це?

— Яка жахлива, красива і фантастична легенда, — щиро вигукнув я. — Так і проситься під пензель великого художника. І чого тільки не можна вигадати!

— О, якби це, пробачте, була тільки легенда… Ви знаєте, я вільнодумний чоловік, я атеїст, як кожна людина, яка живе душею у наш високоосвічений вік. Але в дике полювання короля Стаха я вірю. Та й дивно було б не вірити. Від нього загинули нащадки Романа і майже вимер рід Яновських.

— Послухайте, — сказав я. — Я вже говорив це одній людині, але скажу і вам. Я можу захоплюватися давніми легендами, але що мене змусить вірити їм? Нащадки Романа загинули «від полювання» двісті років тому. У ті часи могильовський літопис серйозно стверджував, що перед війною на могильовських мурах (куди й людина не може вилізти) з'являлися криваві відбитки долонь.

— Так, я пам'ятаю про це, — відповів книголюб. — Можна було б навести й інші приклади, але вони… м-м-м… трішки фривольні. Наші предки були такі грубі люди.

— Ну, от бачите, — сказав я з докором. — А ви вірите в полювання…

Ляльковий чоловік, як мені здавалося, вагався.

— Ну, а що б ви сказали, шановний, коли б я заявив, що бачив його?

— Байки, — жорстоко відрубав я. — І не соромно вам лякати такими словами, такими повідомленнями жінок?

— Це не байки, — почервонів Берман. — Це серйозно. Не всім бути героями, і я, щиро кажучи, боюся. Я навіть не їм тепер із господинею за одним столом, бо на таких також упаде гнів короля Стаха. Та пам'ятаєте, у рукописах…

— І як ви бачили дике полювання?

— Так, як і тут, у книжці. Я був у Дубатовка, сусіда Яновських — між іншим, нащадка того Дубатовка, — і повертався від нього. Я йшов вересовою пусткою, якраз біля величезної купи каміння. І ніч була світлувата. Я не почув, як вони з'явилися. Вони мчали повз мене якраз по драговині. О, це було жахливо!

Щось каламутне хлюпнуло в його очах. І мені подумалося, що в цьому домі, та, напевне, і по всій рівнині, щось погане коїться з людським розумом.

«Чи є тут хоч один нормальний? Чи, може, усі божевільні?» — подумав я.

— Головне, вони мчали майже безшумно. Коні, знаєте, такої старожитньої породи, яку нині з вогнем не знайдеш: справжні поліські дрикганти з підрізаними жилами біля хвостів. Гриви розвіваються на вітрі, плащі-велеїси…

— Велеїси одягалися тільки на панцир, — неввічливо перебив я. — А який панцир може бути на полюванні?

— Я знаю, — просто і дуже щиро відповів ляльковий чоловік, наставивши на мене великі, сумирні, як в оленя, очі. — Повірте, якби я брехав, я б міг придумати щось вірогідніше.

— Тоді пробачте, — зніяковів я.

— Велеїси розвіваються за спинами людей. Списи стирчать у повітрі. І мчать, мчать вони, як навала.

— Ще раз пробачте, шановний пане. А скажіть, може, на печері в сусіда частували медом?

— Я не п'ю, — з гордістю стиснув губи Берман-Гатевич. — Я кажу вам, вони не лишали навіть слідів за собою, і туман ховав ноги коней. І лице короля. Воно було зовсім спокійне, мертвотно-похмуре, сухе і зовсім-зовсім сіре, як туман. Найголовніше, вони приїжджали до палацу Яновських тієї ночі. Мені розповіли, коли прийшов, що опівночі загриміло кільце на дверях, і голос крикнув: «Романе у двадцятому коліні, виходь!»

— Чому Роман?

— Тому що Надія — останній нащадок Романа, якраз двадцяте його коліно.

— Не вірю, — знову сказав я, змагаючись до кінця, бо лице у Бермана справді було біле. — Давайте родословець Яновських.

Берман з готовністю витягнув якусь книжку і розгорнув пергаментну вкладку з «деревом гідності». І справді, дев'ятнадцять поколінь ішло від Романа Старого. Нижче дев'ятнадцятого коліна, знову Романа, був напис, зроблений дрібним почерком: «26 жовтня 1870 року народилася дочка моя, Надія. Останнє, двадцяте наше коліно, єдине моє дитя. Жорстока доле, зніми з нас свій прокльон, нехай загинуть тільки дев'ятнадцять поколінь. Змилуйся над цією маленькою крихіткою. Візьми мене, коли це потрібно, але нехай виживе вона. Вона ж остання з роду Яновських. Уповаю на тебе».

— Це батько її писав? — спитав я, розчулений, і подумав, що мені було в рік народження цієї дівчини вісім років.

— Так, він. Бачите, він передчував. Його доля — доказ правдивості легенди про короля Стаха. Він знав її, вони всі знали, бо прокльон висів над нащадками цих нещасливців, як сокира. Той збожеволіє, того вб'ють за гроші брати, той загине під час полювання. Він знав і готувався: забезпечив хоч мізерний, але дохід, знайшов загодя опікунів, склав заповіт (до речі, я боюся цієї осені, багато хто з Яновських