Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

розчаровувало її. Знаючи це, вона почувалася зневаженою й самотньою, попри зовнішню доброзичливість місцевого люду. Поетам тут були не раді. Мешканці округу Медісон, прагнучи компенсувати почуття власної культурної неповноцінності, полюбляли казати: «Яке чудове місце, щоб виховувати дітей!» І їй завжди кортіло запитати: «А чи таке воно чудове, щоб виховувати дорослих?»

Без поспіху, ні про що не задумуючись, вони побрели пасовищем, обійшли його кругом і рушили назад до будинку. Темрява вже зовсім згустилася, коли вони переступили через огорожу. Цього разу вже він опустив для неї колючий дріт.

Вона згадала про бренді:

— Я маю трохи бренді. Чи, може, ви бажаєте кави?

— А можна поєднати те і те? — донісся його голос із темряви, і Франческа відчула, що він усміхається.

Вони ступили у світляне коло, що його на траві та ріні окреслив ліхтар, і жінка відповіла:

— Авжеж.

У власному голосі вона вловила якісь нотки, і це насторожило її. Вона впізнала їх: то було відлуння безтурботного сміху в каварнях Неаполя.

Важко було знайти дві чашки без жодної тріщини. І хоч вона була впевнена, що надтріснутий посуд — звичайне явище в його житті, але цього разу їй потрібні були лише бездоганні чашки. Дві чарки для бренді стояли перевернуті в глибині мисника зовсім невживані, як і саме бренді. Довелося звестись навшпиньки, щоб дотягтися до них. Вона пам’ятала про свої мокрі сандалії й джинси, що туго облягали її форми.

Він сидів на тому самому стільці, на якому сидів раніше, й дивився на неї. Прадавній дух. Роберт знову відчув поклик прадавнього духу. Йому хотілося провести долонею по її волоссю, торкнутися вигинів її стегон, побачити її очі, коли вона лежатиме під тягарем його тіла.

Прадавній дух поставав проти всього, чого навчено людство, проти всякої пристойності, закарбованої в нашій свідомості сторіччями культури, проти суворих правил цивілізованої людини. Чоловік намагався думати про щось інше: про фотографію, дороги, криті мости. Будь про що, тільки не про те, яка вона з себе.

Та все було дарма, і він знову жадав торкнутися її шкіри, припасти животом до її живота. Вічні питання, завжди ті самі. Чортів прадавній дух, що рветься назовні. Він душив його в собі, намагався загнати вглиб, закурював чергову цигарку і вдихав дим на повні груди.

Франческа весь час відчувала на собі його погляд, хоч і обережний, досить стриманий і зовсім не настирливий. Жінка не мала сумніву: він відразу зрозумів, що в ці чарки ще ніколи не наливали бренді. Зважаючи на його типово ірландське відчуття трагічного, вона здогадувалася, що він не може лишатися байдужим до порожнечі цих чарок. І то не жалощі. У нього не така вдача. Можливо, смуток. Вона майже чула, як він подумки складає слова в рядки:

Пляшка закоркована,

келихи порожні…

Вона їх шукала

десь на північ від Міддл-Рівер

в Айові.

Я дивився на неї очима,

що бачили амазонок

давнього племені хіваро

і Великий шовковий шлях

з караванною курявою,

яка вихрилася позаду,

здіймаючись у незаймані

простори азійського неба.

Зірвавши айовську печатку з пляшки бренді, Франческа глянула на свої нігті й пошкодувала, що вони закороткі й не дуже доглянуті. Фермерське життя не дозволяло мати довгих нігтів. Досі це не мало жодного значення.

Бренді й дві чарки були вже на столі. Поки жінка готувала каву, він відкоркував пляшку й налив порівну — саме стільки, скільки треба. Робертові Кінкейду вже доводилося мати справу з післяобіднім бренді.

Вона силкувалася вгадати, у скількох кухнях чи добрих ресторанах, у скількох вітальнях із пригашеним світлом він вправлявся у цьому маленькому мистецтві. Скільки рук із довгими нігтями, що м’яко простягалися до нього, обхопивши ніжку чарки, він бачив? Скільки пар круглих блакитних і овальних карих очей дивилися на нього вечорами в далеких землях, поки кораблі на якорях гойдалися на хвилях поблизу берега і вода плескала у причали старовинних портів?

Кухонна лампа вгорі світила занадто яскраво для кави з бренді. Франческа Джонсон, дружина Річарда Джонсона, залишила б її горіти. Франческа Джонсон, жінка, що блукає серед вечірніх трав і палого листя у вирі дівочих мрій, визнала за можливе вимкнути її. Добре було б запалити свічку, але то вже, певно, занадто. Він міг би хибно зрозуміти її. Тому жінка засвітила маленьку лампочку над раковиною і вимкнула світло над головою. Стало хоч і не бездоганно, та все ж краще.

Він підняв чарку й потягся до Франчески:

— За античні вечори й далеку музику.

З якоїсь причини від цих слів їй на мить забило дух. Однак вона торкнулася своєю чаркою його чарки і замість того, щоб повторити: «За античні вечори й далеку музику», — лише злегка всміхнулась у відповідь.

Вони обоє курили, не кажучи ані слова. Пили бренді й каву. Десь у полі скрикнув фазан. Колі на ім’я Джек двічі гавкнув до нього з двору. Москіти випробовували на міцність віконну сітку над столом, і єдиний метелик, позбавлений здатності мислити і підвладний самим інстинктам, невтомно поривався туди, де було світло.

Досі стояла спека. Жодного повіву вітерцю. У повітрі відчувалася вогкість. Роберт Кінкейд злегка спітнів і розстебнув два верхні ґудзики своєї сорочки. Франчесці здавалося, що він дивився не на неї, а у вікно, проте вона знала: боковим зором він спостерігає за нею. Чоловік сидів, обернувшись наполовину, тож вона бачила його груди в трикутнику розстібнутої сорочки і дрібні крапельки поту, що проступали на його шкірі.

Франческу огорнули приємні відчуття, колишні відчуття, близькі до тих, що їх народжує поезія та музика. «І все ж йому час іти», — думала вона. На стінному годиннику — дев’ята п’ятдесят дві. З приймача долинув голос Фарона Янґа. Він співав пісню, написану кілька років тому, — «Склеп святої Цецилії». «Римська мучениця, — пригадала Франческа. — Жила в третьому сторіччі нашої ери. Покровителька музичного мистецтва та сліпців».

Його чарка була порожня. Щойно він одвернувся від вікна, Франческа взяла пляшку бренді за шийку і жестом показала на чарку. Він похитав головою:

— На світанку мене чекає міст Роузмен. Я краще піду.

Вона відчула полегкість. І водночас її серце розчаровано здавилося. Її душу опановували суперечливі почуття: «Так, іди. Випий ще трохи бренді. Залишся. Йди». А от Фаронові Янґу було байдуже до її почуттів. Не журився ними й метелик над раковиною. А що думав сам Роберт Кінкейд, вона не знала.

Він підвівся, закинув один рюкзак на ліве плече, а другий поклав на кришку холодильника. Франческа обійшла кругом стола. Він простяг їй руку, і жінка потисла