Марина Соколян - Серце гарпії

буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.

— Ганичко! — гукає Ярка. — Ви вдома?

Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки — зі світлиці чути притишений плач.

Було би їй розвернутися й піти: чуже горе — чужа власність; а однак, не може. Щось лихе, добре вивчене, а чи й завжди присутнє, говорить до неї — мовляв, коли хочеш дізнатися, то нині — саме час.

— Ганичко? — Ярка тихо стукає по одвірку. — У вас все гаразд?

Певно, що ні, вона і сама те бачить: Ганичка сидить при письмовому столику, поклавши сиву свою голову на схрещені руки. Коло ліктя — аркуші листа, писаного, напрочуд, від руки; літня жінка схлипує тихо і тоскно, судомно здригаються плечі.

— Ганичко…

Та врешті чує, що до неї звертаються; схлипнувши востаннє, жінка підводить заплакане лице.

— Лара? — дивується вона.

Ганичка дивиться так, мовби поява гості тут не має жодного сенсу, тож Ярка впевнюється — гонець у кашкеті не має до неї стосунку. Однак, коли їй тут лишатися, то не завадить знати — до чого, як не до неї.

— Я гукала, — пояснює Ярка. — А як не відповів ніхто — а двері відкриті, то, дай, думаю, дізнаюся, чи все гаразд. Маєте… якісь проблеми?

Господиня озирається, поволі приходячи до тями.

— Та це, Ларочка, Василь мені письмо од сина привіз… — зітхає вона, несамохіть розгладжуючи аркуші.

— Погані новини? — сторожко питається Ярка.

— Нє… Та нє… — силувано всміхається Ганичка. — Тільки давно не виділися з ним. І не скоро ще…

Не втримавшись, вона схлипує знову.

— В тюрмі він, Ларочка…

Ганичка закриває лице долонями і беззвучно плаче. Ярка зітхає, тоді підходить ближче, кладе руку жінці на плече.

— Це ви для нього варення варите?

Жінка зводить до неї погляд, всміхається крізь мокву.

— Яблочне. Його любиме…

Ярка сідає поруч, мовчки чекаючи, поки Ганичка витре хустинкою очі.

— Вадим — хороший хлопець, — мовби перепрошуючи, каже та. — Не повезло йому просто… так получилося — не знав, з ким дружити…

Гостя киває.

— Та це скрізь таке зараз. В мене в дворі сусід був, позичив гроші в бандюків, а тоді не мав, чим вернути. Мусив із ними на грабіж іти…

Ярка уриває оповідь — бо не варто жінці знати, чим то все для красунчика Руслана скінчилося.

— Да… — гірко зітхає Ганичка. — Зла яка-то тепер молодьож. Ні за шо, тільки за гроші думає…

Тоді, зиркнувши на гостю, розуміє, що сказала невлад.

— А ти, Ларочка, може, хотіла шо?

Ярка зітхає.

— Та дурне. Не хочу вас турбувати — справи, певно, маєте…

— Кажи уже, — кволо всміхається та.

Гостя роззирається ніяково.

— Та я думала, може ви мені городини якої продасте. Бо на ринок пізно вже…

— І не хочеться, да? — глузливо блимає Ганичка.

Ярка опускає очі.

— Та понімаю я, чого ж, — зітхає господиня, підводячись. — П’яниці, як єсть, півсела — з самого утра очі заливають…

— Ви знаєте? — показано дивується Ярка.

— Чого ж не знати, Ларочка… — мовить та. — Ну та жизнь тепер така… А зелені тобі нарву, дай боже, пока не повсихала.

Махнувши гості рукою, Ганичка виходить до кухні й вертається з великою, щербленою скраєчку, емальованою мискою.

— Пішли, сама вибереш, — пропонує вона.

Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута — чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.

— Осьо вгірки, — мовить літня жінка, — помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?

Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.

— А Нестора ти, може і порятувала, — раптом каже Ганичка. — Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.

— Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? — дивується на те Ярка.

Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.

— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.

— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?

Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.

— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.

Гмукає Ярка. Цікаво.

— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…

— До чужих жінок, тобто? — сміється гостя.

— До жінок, — киває господиня. — Ото ж бо й воно.

Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме — і нащо, питається! — хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…

За спиною у Ярки зненацька дивний звук — нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки — чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!

Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя — немов розхристана біла сорочка, високо а небі — тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.

Здригається Ярка. До чого довела себе, справді — от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе — інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.

Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами — ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми — таке, як повітря, таке, як вигадка.

Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча — надто нестерпною. Одні приходять таким чином