Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

оцінки, про дитячі зубки, про нові перспективи роботи. Був такий собі доктор Рандеву - британець, який щодня переказував свої еротичні «сни», разом із координатами, де наступного дня кине якір його вітрильник. На Окінаві була радіостанція, що передавала описи жінок і дітей, яких не визнали за своїх американські військові. Раз на день китайці передавали зізнання в’язнів - і не важило, що ті зізнання вимушені, брехливі, незрозумілою мовою, - Чон До ледве міг їх розібрати. А тоді в ефір виходила та, що веслувала вночі. Кожної ночі вона зупинялася й передавала свої координати, розповідала, як почувається її тіло, про атмосферні умови. Часто вона відзначала якісь деталі: обриси перелітних птахів, китову акулу, яка ловить морських рачків попереду. Як вона казала, у неї дедалі більше розвивалася здатність спати, веслуючи.

А куди дивляться носії англійської мови, що дозволяють їм отак балакати по радіо, робити з неба щоденник? Коли б так говорили корейці, Чон До, мабуть, краще б їх розумів. Мабуть, він зрозумів би, чому одні люди приймають свою долю, а інші - ні. Може, він би дізнався, чому людина може обійти всі сиротинці, шукаючи якусь конкретну дитину, коли кожна б їй згодилася, усюди чудові діти. Він би дізнався, чому в усіх рибалок на «Чунмі» на грудях наколоті портрети дружин, а він сидить у темному рибному трюмі в навушниках на судні, яке двадцять сім днів на місяць перебуває в морі.

Не те що він заздрив тим, хто веслує вдень. Світло, небо, вода - удень ти весь час дивишся крізь них, повз них. А вночі вдивляєшся в них: у зірки, у темні хвилі і несподівані платинові спалахи на їхніх вершечках. Хіба дивиться хтось на тліючий кінчик цигарки вдень; хіба тоді, коли сонце в небі, ставиться вахта? Разом із ніччю на борт «Чунми» спускалася якась гострота, принишклість, тиша. В очах кожного матроса з’являлося щось водночас далеке і спрямоване вглиб. Може, десь на іншому рибальському човні плаває ще один спеціаліст із англійської мови й без мети блукає ефіром від заходу до сходу сонця. Звичайно, десь сидить іще якийсь скромний записувач, такий, як він. Він чув, що мовні курси, де вчать говорити англійською, є в Пхеньяні, і там повно янбанів - дітей еліти, які служили в армії, щоб готуватися до партійної, а відтак дипломатичної кар’єри. Чон До міг тільки уявити їхні патріотичні імена і модний китайський одяг, коли вони там у столиці цілий день практикувалися в діалогах про замовлення кави й купівлю нетутешніх ліків.

Угорі на палубу ляпнулася нова акула, і Чон До вирішив: тепер хай буде ніч. Вимикаючи приладдя, він спіймав хвилю-привида: приблизно раз на тиждень в ефір проривався отакий короткий - буквально на дві хвилини, - але потужний сигнал. Сьогодні на цій хвилі говорили з американським і російським акцентом, і, як завжди, передача почалась із середини діалогу. Співрозмовники обговорювали стикувальний маневр із увімкненим двигуном та проблеми з пальним. Минулого тижня з ними був іще і японець. Чон До покрутив ручку спрямованої антени, але, хоч як він її виставляв, сила сигналу була однакова, а це було неможливо. Не може ж сигнал іти з усіх боків.

Сигнал обірвався так само раптово, як і почався, але Чон До схопив приймач УВЧ та ручну параболічну антену і вибіг на палубу. Корабель був старим, радянського виробництва судном, оббитим сталлю, призначеним для холодних вод, і його гострий високий ніс дозволяв йому легко й рівно йти серед високих хвиль.

Тримаючись за поруччя, Чон До спрямував «тарілку» в ранковий туман, перевіряючи кожен напрям. Спіймав якісь балачки з контейнеровозів, які пливли в бік Японії, усі метеоповідомлення, поверх яких увірвалася ультракоротка християнська хвиля. На палубі була кров, і військові чоботи Чона До залишили п’яну стежку слідів до самої корми, де єдиними сигналами було вищання й гавкання морської шифровки США. Він швидко прочесав небо, натрапивши на нарікання тайванського пілота, який наближався до авіапростору КНДР. Але все - той сигнал безслідно зник.

- Мені треба знати, що відбувається, - поцікавився капітан.

- Усе гаразд, - відповів Чон До.

Капітан кивнув на спрямовану антену над штурвалом, замасковану під гучномовець.

- А ця трохи точніша, - виправдався Чон До.

Вони з капітаном домовилися, що Чон До не робитиме дурниць, наприклад не витягатиме шпигунське обладнання на палубу. Капітан був старший. Це був важкий чолов’яга, якийсь час він провів за кордоном на російському в’язничному судні; праця там виснажила його так, що тепер шкіра висіла на ньому мішком. Одразу можна було сказати, що цей чоловік колись був сильним капітаном, мудро віддавав команди, навіть якщо рибалити доводилось у водах, які вважала своїми Росія. Був він, вочевидь, і сильним в’язнем, працював ретельно під постійним контролем і не скиглив. А тепер, схоже, цей чоловік лишився і тим, і тим.

Капітан закурив, запропонував цигарку Чонові До й повернувся до підрахунку акул, клацаючи кісточкою рахівниці, щойно машиніст підіймав на борт нову рибину. Акули перед тим висіли в морі на свинцевому переметі, тож вилітали з води, бились об борт і падали на палубу очманілими від браку кисню. Вони повзали по палубі повільно, схожі на сліпих цуценят, роззявляючи й закриваючи рота, немов хотіли щось сказати. Другий помічник, молодий і новенький на судні, мав відчіпляти від них гачки, а перший помічник сімома швидкими рухами ножа відтинав акулам усі плавці - від спинного до анального - і скочував риб назад у море. Там акули, позбавлені можливості маневрувати, могли пливти тільки вниз і зникали в темній воді, лишаючи за собою тільки тонку цівку крові.

Чон До перехилився з борту і дивився, як одна така йде на дно, ведучи за нею антеною. Вода, проходячи крізь акулячі зябра, приведе рибу до тями.

Тепер вони стояли над западиною завглибшки майже чотири кілометри - мабуть, це з півгодини вільного падіння, - і в навушниках фонове шипіння провалля більше нагадувало повільне, моторошне потріскування смерті від високого тиску. Знизу не було чути нічого - усі підводні човни перемовлялися на ультранизьких частотах. А проте Чон До спрямував свою параболічну антену на хвилі й повільно пройшовся нею від носа до корми. Мав же звідкись іти той загадковий сигнал. Як же інакше він був ніби з усіх боків, коли йшов не знизу? Чон До просто фізично відчував на собі погляди матросів.

- Що, знайшов там щось? - поцікавився машиніст.

- Та ні, - сказав Чон До. - Навпаки, загубив.

Коли