Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

світало, Чон До спав, а тим часом команда - стерновий, машиніст, перший і другий помічники, навіть сам капітан нарівні з ними - увесь день пакувала акулячі плавці в ящики, пересипаючи льодом і сіллю. Китайці платили твердою валютою, а ці плавці їх дуже цікавили.

Чон До прокинувся перед вечерею, яка для нього була сніданком. Доки посутеніє, йому ще треба було надрукувати звіти. На «Чунмі» колись була пожежа, яка охопила камбуз, носову частину, половину койок, від яких лишилися тільки бляшані полиці, чорне дзеркало й туалет, де унітаз від жару тріснув надвоє. Але пічка ще працювала, і було літо, тож усі їли, сидячи просто на палубі, звідки було видно рідкісний захід сонця. На обрії бовваніла група транспортних суден американського флоту - такі великі, аж важко уявити, що вони можуть рухатися, тим більше плавати. Здалеку вони скидалися на архіпелаг, настільки постійний і давній, що на ньому мали б бути свої народи, своя мова, свої боги.

Переметом спіймали групера, щоки якого одразу з’їли сирими, і черепаху, яка рідко ловиться на гачок. Готувати черепаху треба було цілий день, а рибу вони одразу спекли цілою і повитягали пальцями кістки. Спіймався й кальмар, але капітан не потерпів би його на борту. Він не раз читав команді цілу лекцію щодо кальмарів. Капітан уважав восьминога наймудрішою істотою в океані, а кальмара - найлютішою.

Вони познімали сорочки, хоча сонце й сідало, і закурили. «Чунма» пливла без стернування, підскакуючи серед хвиль, по палубі качалися рятувальні кола, і навіть кабелі та поруччя засяяли помаранчево від схожого на піч призахідного світла. Рибалкам жилося добре - не треба було постійно доганяти нескінченні фабричні норми, на кораблі не було гучномовця-матюкальника, який цілий день вигукував урядові повідомлення. Їсти було що. І хоч вони й почувалися незатишно через цього підслуховувача-радиста на борту, його присутність означала, що в судна є всі необхідні талони на пальне і, навіть якщо Чон До поведе корабель туди, де вилов буде гірший, їм однаково дадуть додаткові талони на харч.

- Ну що, третій помічнику, - сказав стерновий, - як там наші дівчата?

Іноді вони жартома називали Чона До третім помічником.

- Підпливають до Хоккайдо, - розповів Чон До. - Принаймні минулої ночі були там. Роблять тридцять кілометрів на день.

- Що, і досі голі? - поцікавився машиніст.

- Тільки та, що вночі, - відказав Чон До.

- Пливти навколо світу! - промовив другий помічник. - Тільки гарна, сексуальна жінка на таке здатна. Це таке безглуздя й самовпевненість. Лише красиві американки можуть думати, що світ - це щось таке, що можна подолати.

Другому помічникові було не більш ніж двадцять. На його грудях була свіжа наколка з портретом, який свідчив, що його дружина - красуня.

- А хто сказав, що вони такі? - спитав Чон До, хоча теж саме красунями їх і уявляв.

- Та я знаю, - відповів другий помічник. - Сексуальна жінка думає, що їй усе можна. Повір мені, я це щодня бачу.

- Якщо в тебе дружина така штучка, - засумнівався машиніст, - то як це її не забрали працювати офіціанткою в Пхеньяні?

- Усе просто, - пояснив другий помічник. - Її батько не хотів, щоб вона стала офіціанткою чи курвою в Пхеньяні, то по блату влаштував на рибний завод. Ось вона й там, така гарна, а тут я з’явився…

- Повірю, коли побачу, - наголосив перший помічник. - Є ж якась причина, що вона не прийшла тебе проводжати.

- Дай їй час, - запевнив другий помічник. - Вона ще звикає. Я вам її колись покажу.

- Хоккайдо, - сказав стерновий. - Там мерзлота найгірша влітку. Шматки льодовика відколюються, течія їх крутить. І той лід, якого ти не бачиш, - він тебе й губить.

Заговорив капітан. Без сорочки було видно всі його російські наколки. У скісних променях вони здавалися важкими, немовби саме вони обважнили йому шкіру.

- Там така зима, - сказав він, - що все заморожується. Сеча в тебе на кінці, риб’яча кров у бороді. Ножем ткнеш, а витягти не можеш - примерзає. Якось ми були в цеху нарізки, а тут корабель налетів на шмат айсберга. Усе як затруситься, нас усіх покидало пиками в тельбухи. З палуби бачили, як той лід пройшов уздовж борту, здорові вм’ятини полишав.

Чон До подивився на груди капітана. Портрет дружини на його грудях розплився і став наче акварельним. Одного дня капітанів корабель не повернувся, його дружині дали чоловіка на заміну, і тепер капітан був сам. До того ж роки, що він провів у в’язниці, додали до його службового боргу державі, тож пенсії в нього не буде.

- Мороз може розчавити судно повністю, - раптом промовив капітан, - скувати все: металеві одвірки, замки, зачинити тебе наглухо внизу, де баки з відходами, і ніхто, ніхто не прийде з відром гарячої води тебе визволяти.

Капітан ні на що не дивився, і Чон До гадав, чи не йому призначаються ці тюремні спогади: бо приносив же на палубу ту апаратуру, і ось капітан, викликаючи свої спогади, натякає, що може з того бути.

Коли споночіло й усі пішли вниз, Чон До запропонував другому помічникові три пачки цигарок, щоб той виліз на стернову рубку й покрутив трохи стовп із гучномовцем.

- Зроблю, - сказав другий помічник. - Тільки давай не цигарками віддячиш: я хочу веслувальниць послухати.

Хлопець усе питав Чона До, які з себе такі міста, як Сеул і Токіо, і не вірив, що той ніколи не бував у Пхеньяні. Хлопчина лазив не надто швидко, але його розбирала цікавість, як працює радіо, а це вже півділа. Чонові До він допомагав потягти шплінт так, щоб антену можна було підіймати й спрямовувати на воду.

Потім вони сиділи на коробці лебідки, ще теплій, і курили. Вітер досі гув у їхніх вухах, роздмухував вогники цигарок. Іншого світла на воді не було, і лінія обрію відділяла абсолютну чорноту води від молочної темряви повного зірок неба. Угорі пливла парочка супутників, кудись на північ - немов слідами падучих зір.

- Оці дві кралі в човні, ти як гадаєш, вони заміжні? - спитав другий помічник.

- Не знаю, - відказав Чон До. - А яка різниця?

- Це ж уявляєш - років зо два пливти навколо світу? Навіть якщо в них нема чоловіків, а як же всі інші, люди, які в них там лишилися? Цим дівкам що, правда на всіх насрати?

Чон До прибрав дрібку тютюну з язика і глянув