Сергій Карюк - Нечиста кров

аби спекатися такого сусідства. А якщо додати до цієї картини клуби диму чорного, сірого, а іноді червоного кольорів, які, за словами Краваржа, час від часу виривалися з вікон хати старого шляхтича, то було очевидно, чому інакше, як відьмаком, його в селі не називали. «Найкращий кандидат на роль упиря, до речі. Як його раніше не спалили — навіть дивно. Напевне, не було підходящої моровиці», — подумав Голота. Що саме викликало панічний страх у селян, найсміливіші з яких таки заходили в хату й відразу вискакували, хрестячись, Голота збагнув, коли пильно обдивився господу померлого шляхтича й примітив у коморі кільканадцять реторт, десятка два мензурок, фільтрів газу та полички з реактивами. Старий був звичайнісіньким сільським алхіміком, чи то пак, навіть новомодним хіміком, адже серед книжок не було жодного магічного гримуару[32], а серед реактивів — мертвих жаб, засушених пацюків чи курячих лап. Натомість Голота натрапив на «Підземну фізику» Йохана Бехера[33] та «Zymotechnia fundamentalis» Шталя[34], а це означало, що старий захопився теорією флогістону — таємничої вогняної субстанції, що вивільняється під час горіння і яку саме шукали всі вчені мужі Старого й Нового світів.

«Бідолаха не витримав, коли побачив селюків зі смолоскипами, і зрозумів, що теорію того флогістону він може перевірити на собі вже найближчим часом. Знайшов, де займатися дослідами, старий дурень,» — похитав головою Голота, вийшовши надвір. «Так, з тим ентузіазмом, з яким тут палять освічених людей, цивілізація у цій частині світу запанує ще не скоро, це факт», — невесело подумав Голота, дивлячись на натовп, що потроху заводився, хвилюючись, немов очерет під подувами вітру.

Та заїжджий мандрівник навіть не здогадувався, як довго ще волинякам треба цивілізуватися, адже вже наступної миті з вигуком: «спалити цей упирський прихисток!!!» з юрби вилетів смолоскип і впав на дах. За ним полетів, другий, третій, четвертий. Суха солома зайнялася, мов сірник, і вже за хвилину палав увесь дах. Усі мовчки дивилися, як хату оповиває вогонь і дим, аж тут із палаючої будівлі почувся пронизливий крик. Дівочий вереск, який не припинявся ні на мить, приголомшив усіх.

— Там же Дарка!!! — закричав хлопчина років тринадцяти, страшно кривлячи рота. Голота здивовано подивився на війта.

— Служниця Фельчинського. Злякалася, мабуть, і сховалася десь, — розгублено промовив війт.

— Це ж та, що мене лікувала, чи що? — крикнув Голота до Краваржа, скидаючи жупан. Війт лише кивнув головою, втупившись поглядом у вогонь.

Голота вилаявся, відірвав від сорочки шмат, вмочив його у воду і кинувся у будинок. Дим, який заполонив хату, просто виїдав очі. Голота марно намагався почути звідки лине крик. Він тупцяв господою, притискаючи до рота і носа мокре полотно, поки врешті не почув, що кричать знизу. Він намацав ногою ляду і, здираючи нігті, намагався її підняти, однак марно — двері не піддавалися. Він напружував м’язи ще і ще, поки не відчув, що ось-ось втратить свідомість від задухи. Тоді, хитаючись, кинувся надвір, але знайти вихід у білій імлі виявилося зовсім не просто. Голота тикався від стіни до стіни, аж поки мало не провалився в отвір дверей. І тільки-но він вибіг з вогню, пожадливо вдихаючи повітря, позаду з гуркотом упав дах. Голота опустився на коліна, кашляючи, майже випльовуючи легені, з очей текли сльози. Стояла тиша, лише чутно було, як потріскувало велетенське вогнище, на яке перетворилася хата Фельчинського. Ніхто вже не кричав…

Розділ 6

В якому герой робить неймовірні відкриття й отримує від цього процесу неабияке задоволення

Голота підніс кружку до світла й пильно розглядав її вміст, здивовано піднімаючи брови.

— Побий мене грім, це що за амброзія і нектар у моєму кухлі? Смачнішого пива я не куштував навіть у Пльзені!

Сокирчук, який сидів навпроти, лише розтягнув губи у своїй ледачій лисячій усмішці.

— Що, добре? Це не лише вам, Голото, воно до смаку. Варять у нашому Острозі монахи-капуцини. Якось до Краваржа приїздили брати з Праги, і вони в шинку «Під вежею» у старого Шломи випили, мабуть, чотири десятки кварт за вечір. Чехи тоді наче здуріли, уночі поїхали до капуцинів[35], розбудили нещасних і все допитувалися в переляканих монахів таємниці приготування…

— І що, ті розповіли секрет?

— Та розповіли, але нічого в тих чехів не вийде. Бо ж треба наша волинська вода і наш хміль. Хай спробують у своєму Велкопоповіце таке знайти, — махнув рукою Сокирчук.

— Такому пиву треба гарну назву придумати, — розглядав Голота пінистий напій бурштинового кольору. — Наприклад, Князь Острозький, — гучно проказав він. — Хоча ні, дуже патетично… Треба так, Острозький еее…

— Хіба Острозький баран! — підказав війтів помічник. — Монахи ж його варять у старій вівчарні, — засміявся Сокирчук, сьорбаючи пиво.

— А що, Сокирчуку, боїться війт Яблоновського? — несподівано серйозно запитав Голота, дивлячись на помічника війта, з яким вони саме збиралися дружньо грюкнути кухлями.

Сокирчуку від такої різкої зміни напряму розмови забрало мову. Він вдавився пивом і наполохано глипнув на Голоту, як і тоді, зранку, коли він побачив того у вишуканих шатах. Помічника війта неймовірно налякало неймовірне Голотине перетворення з волоцюги на шляхтича, і він тепер намагався підлеститися до колишнього жебрака. І не дивно, адже дуже вже добре він пам’ятав, з якою ненавистю дивився на нього голодранець тієї ночі, коли Сокирчук спочатку зніс його конем, а тоді добряче відгамселив ногами. Чекати помсти від незрозумілого і дивного зайди Сокирчук не хотів, тож вирішив будь-що примиритися. За першої-ліпшої нагоди підійшов до Голоти і довго просив вибачення, мнучи в руках шапку. Усе неначе минуло вдало. Голота відказав, що не тримає зла, навіть погодився піти в шинок на кружку острозького хмільного, а в корчмі сипав жартами, немов з міха, і по-дружньому гатив Сокирчука по плечах. Помічникові війта вже й здалося, що біда позаду і що, насолоджуючись своїм новим становищем, колишній жебрак забув і про удари сокирчукових чобіт по своїх ребрах, і про шмагання батогом. Та тепер, дивлячись у колючі очі, що пильно гледіли на нього з-за кухля з пивом, Сокирчук розумів — ні, не забув.

— А хто б не боявся? — обережно почав він. — Познанського воєводу Антонія Барнабу Яблоновського уся Річ Посполита боїться та поважає, він до свого палацу в Аннополі нечасто приїздить, але коли приїздить, то в нас у всіх тут наче татарва набігає. Курява аж стоїть. Усе перевіряє, усе пам’ятає, нічого не упускає князь Антоній… А бояться його дуже, бо скорий