Борис Акунін - Алтин-толобас

в його руках буде повний текст заповіту родоначальника російських Фандоріних?

Велика, істинно велика мить!

* * *

Минуло не сорок хвилин і не година, а всі дві, перш ніж Болотников повернувся. В руках у нього була тонка коленкорова тека, побачивши яку, Ніколас зробився ще червонішим. Річ у тім, що від великої кількості старих і запилених книг, якими суціль було заставлено полиці в кабінеті головного спеціаліста, в бідолашного магістра почався напад його завсідної алергії: на щоках виступили гігантські багрові плями, засльозились очі, а ніс перетворився на якесь артезіанське джерело.

— Це вода? — прогугнявив Фандорін, маючи на увазі: «Це вона?»

— Працівнички, — сердито пробурчав Максим Едуардович, кладучи теку на стіл. — Запхали не на ту полицю, ледве знайшов. Розпишіться ось тут.

— Зараз…

Ніколас винувато всміхнувся — від хвилювання підпис на бланку отримання вийшов кривим.

— Уперед, сер, — поквапив його Болотников. — На вас очікують великі відкриття. Ну ж бо, складайте свої половинки. Я тільки погляну, чи сходяться вони, й побіжу.

Фандорін дивився на сіру, скромну теку з приклеєним ярличком «Фонд 4274, Кромешниківський тайник, 1680-ті рр. (?), 1 од. збер., опис 12» — і все зволікав розв'язувати шворочки. Звідки це: «И развязать в опочивальне заветный милой поясок?» Як пальці дрижать — іще чого доброго надірвеш ламкий папір.

Опанувати себе. Саме пора скласти який-небудь лімерик.

— Та що ж ви? — не витримав Болотников. — Я й так он скільки часу вгатив. Дайте я сам.

Злегка відштовхнув плечем британця, котрий ворушив губами, смикнув за шворочку й обережно видобув із теки вузький аркуш.

— Де ваша половина? Давайте сюди.

Склав обидва фрагменти на столі, й одразу стало зрозумілим, що вони становлять єдине ціле. Щоправда, на правій половині папір зовсім не пожовк, а літери вицвіли значно менше, але через те, що документ триста років пролежав у цілковитій темряві й ліпше зберігся. Стан був чудовим, тільки в одному місці, на лівій частині біля стику, чорніла невелика дірка, проїдена ненаситним Часом.

Максим Едуардович уважно подивився на відтвореного листа, задоволено кивнув.

— Оце він. Якщо без вашої хитромудрої програми, то мороки мінімум на годину. Коли закінчите, кабінет зачиніть. Теку здайте до читальної зали, ключа залиште на вахті. Гаразд, я побіг — хоча б кінчик турніру застану. Бажаю історичних сенсацій.

Із цим іронічним побажанням архівний Моцарт пішов собі, залишивши Ніколаса наодинці з заповітом пращура.

— Дякую. До побачеддя, — пробурмотів Фандорін із явним запізненням, коли двері вже зачинилися. Зосереджено шморгаючи носом, він почав розглядати перший рядок.

Далі справа не пішла — з розгону прочитати каракулі капітана фон Дорна не вдавалося.

Що ж, на те й існує науковий прогрес.

Магістр склав половинки рівніше, ввімкнув комп'ютер, під'єднав ручний сканер і натиснув кнопку «scan».

Ніколас хотів було розпочати розкодування негайно, та очі сльозилися від клятої пилюки, а з носа текло так, що, мабуть, розумнішим було відкласти цей захоплюючий процес до повернення в готель. Адже тепер лист нікуди не дінеться — його можна й роздрукувати, й перетворити в зручний для читання текст.

Швидше в готель! І не на роликах, а на метро — не до прогулянок.

Ніколас здав теку та ключ, а перед тим як покинути архів, зазирнув до туалету — промити сльозаві очі, висякатися, та й узагалі наспіла така необхідність.

Він стояв біля пісуара, дивлячись перед собою в кахляну стіну й мрійливо всміхався. У голові вертівся дитячий віршик: «Пташко, я піймав тебе, не втечеш із сіті. Не розстатись нам тепер вже нізащо в світі».

Кейс був тут же, поряд, на підлозі.

Рипнули двері, до туалету хтось увійшов. Фандорін не озирнувся — навіщо?

М'які, майже беззвучні кроки. Так ходять у спортивному взутті, на гумовій підошві.

Легкий шурхіт — і кейс раптом зник із поля Ніколасового кутового зору.

Тут уже він озирнувся — й побачив щось неймовірне.

Якийсь чоловік у кедах, у жовто-зеленій картатій сорочці (в радянській літературі такі називали ковбойками) й синіх полотняних штанях із заклепками спокійнісінько прямував до виходу, несучи «самсонайт».

— Постривайте! — крикнув Фандорін, нічого не розуміючи. — Це мій! Ви, певно, помилилися!

Незнайомець ніби й не чув. Відчинив двері й шукай вітра в полі.

Знадобилося декілька секунд на те, щоб дати лад брюкам — не бігати ж із розстебнутою ширінькою. Коли Ніколас вискочив у коридор, викрадач був уже біля сходів.

— Та стійте ж! — закричав Ніколас. — Що за безглуздий жарт!

Картатий озирнувся.

Молодий. Світле, навскоси зачесане волосся збоку звисає на лоба. Звичайне, нічим не примітне лице. Старомодні окуляри, такі носили років тридцять тому.

Задерикувато посміхнувшись, злодій сказав:

— Гей, баскетболісте, побігаємо наввипередки? — І вистрибом помчав угору по сходах.

«Звідки він знає, що я займався баскетболом?» — оторопів Ніколас, але тут же збагнув: ага, це він про мій зріст.

Це був псих, очевидний псих, без сумніву. Добре хоч униз не побіг, а то ганяйся за ним по всьому архівному містечку. Вгору по сходах бігти особливо було нікуди — вище другого поверху вже був дах.

Очкарик не дуже-то поспішав. Разів зо два зупинився, озирнувся на Ніколаса і, нахаба, ще й кейсом помахав, піддражнюючи.

Сходовий прогін закінчувався майданчиком. Псих штовхнув невисокі дверцята, й відкрився яскраво освітлений сонцем прямокутник. Очевидно, там і справді був вихід на дах.

Іще не усвідомивши до кінця ідіотську безглуздість казусу, що стався, Фандорін піднявся сходами.

— Кому розповісти — не повірять, — бурмотів він.

Сховатися на даху було нікуди, та викрадач і не ховався — стояв і очікував біля краю, зверненого не на Пироговку, а до внутрішнього двору.

— Все, побігали. Ви перемогли, я програв, — заспокійливо промовив Фандорін, обережно наближаючись до безумця. — Тепер віддайте мені кейс, і ми з вами побіжимо наввипередки у зворотному напрямку. Згода?

Злодій застиг спиною до пустоти, затиснувши кейс між ногами, й весело посміхався, здається, дуже задоволений собою. Тільки б не скинув кейс униз — ноутбук розіб'ється. Та й сам би не впав, кретин нещасний.

Ніколас з острахом заглянув за край. Будівля була хоч і двоповерховою, але старого, розгонистого спорудження, так що летіти вниз було добрячих футів сорок. І переломами не відбудешся: через ремонт увесь двір, упритул до стін архіву, було заставлено будматеріалами, завалено якимось металевим мотлохом, залізноребрими сміттєвими контейнерами. Гепнешся — вірна смерть.

Заряд активності у психа, здається, вичерпався. Він стояв сумирно, дивлячись на Ніколаса все з тією ж добродушною посмішкою.

Фандорін глянув на нього зверху вниз, повільно показав на кейс:

— Якщо не заперечуєте, я візьму. Домовились? Ми