Борис Акунін - Алтин-толобас

— «Чому люди не літають, як птиці?» — спитав раптом картатий і пояснив: — Драматург Островський.

Ніколас здивувався:

— Що, вибачте?

— Пташку жалко, — плаксиво зморщив фізіономію безумець.

«Звідки він знає про пташку з віршика?» — ще більше здивувався Фандорін. А очкарик несподівано схопив його однією рукою за брючний пасок, другою за піджак і без найменшого напруження перекинув двометрового магістра історії через голову — вниз, назустріч гострим бетонним кутам і зазубреному іржавому залізу.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у Центральному архіві стародавніх документів у хвилини збентеження 14 червня близько полудня:

Жених, ошалілий од щастя,

Що націлуватися вдасться,

Дівку шльопати кинувсь

Якраз нижче спини,

Тож поламані має зап'ястя.

Розділ четвертий

Корнеліус бачить золоту іскорку на обрії. Найбільше дерев'яне місто світу. Аудієнція у віце-міністра. У Німецькій слободі. Дивні звичаї московитів. Головна російська рослина.

Столиця великого азіатського королівства попервах явилася Корнеліусу фон Дорну крихітною золотою іскоркою на обрії.

— Дивіться, пане капітан, — показав купецький старшина Вільям Майєр, — це купол кремлівської дзвіниці, що зветься Великий Йоганн. Там, під нею, й сидить цар московитів. Іще три-чотири години, й ми дістанемося міських воріт.

Із караваном данських і англійських негоціантів Корнеліус їхав од самого Пскова. Через важкі вози з товаром рух був нешвидким, зате безпечним, а крім того від попутників, більшість із яких мандрували по Росії не вперше, вдалось отримати чимало цінних відомостей про таємничу, напівказкову країну, в котрій капітану, згідно з підписаною угодою, належало прожити аж чотири роки.

Купці були людьми статечними, усього вони набачились і до всього зробилися звиклими. Від жадібних російських губернаторів і магістратів одкупалися малою мздою, зайвого не платили, а небезпечні ліси та пустки, де poschaliwali (це слово означало «трохи розбишакували»), обминали. Про всяк випадок, якщо вберегтися від зустрічі з лихими людьми не вдасться, домовленість була така: з фон Дорна за харчі й корм для його коней грошей не беруть, але за це він зобов'язаний командувати караванною охороною, битися чесно, до останньої можливості, й купців з їх майном розбійникам не видавати. Тому в глухих місцях Корнеліус виїздив наперед, войовниче оглядаючись навсібіч (мушкет упоперек сідла, кобури розстебнуті). За ним — четверо кнехтів, теж із мушкетами. Потім вози (по боках дороги ще дванадцять озброєних слуг), а вже позаду — купці, при шаблях наголо й пістолях. Разів зо два чи три на узбіччі здригалися кущі, й невлад, серед білого дня, починала ухкати сова, та напасти на таких серйозних людей ніхто з гулящих так і не відважився. Загалом, домовленість для Корнеліуса вийшла вигідною.

Одне лихо: щовечора, на привалі, коли зчіплювали вози кільцем і розставляли вартових, статечні комерсанти за відсутності інших розваг прохали знову й знову розповісти, як бравого мушкетера в першім же російськім селі напоїли, роздягли догола й викинули за околицю. Щоразу було багато сміху та жартів, розповідь не набридала. Щоправда, й сам фон Дорн дбав, аби історія від повторення не закисала — вигадував усе нові подробиці, чим далі, тим більш курйозні й неймовірні.

— Вам би не шпагою, а гусячим пером хліб заробляти, пане капітан, — не раз говорив Майєр, тримаючись за товсті боки й утираючи сльози. — Книговидавці платили б вам за письменництво золотом. Особливо мені подобається слухати, як ви впрягли пройду-корчмаря у воза й примусили його везти вас до поліцейського начальника. І ще, як поважно ви творили ходу голяка через усе село, а молодиці задивлялися на ваші статі через тин.

Про воза Корнеліус, звичайно, вигадав, але пригода в селі Неворотинськім і справді вийшла нічогенькою, навіть і без небилиць. Тепер фон Дорн згадував цю історію з задоволенням, пишаючись, що при такій жахливій оказії не розгубився, а зумів повернути майно й належно покарати злодіїв.

Голяка через село він ішов, це правда, — а як інакше було дістатися клятої корчми? Та молодиць ніяких він не бачив, і взагалі по дорозі йому ніхто не зустрівся. Перед тим як піднятися на ґанок корчми (по-туземному kruzchalo), Корнеліус узяв із полінниці сучкувате поліно.

Пияки (російською pjetsukhi) оглянулися на голого чоловіка з цікавістю, але без великого подивування — треба гадати, бачили тут і не таке. Двох прислужників, котрі кинулися виштовхати прибульця, фон Дорн обдарував: одного з розмаху поліном по макітрі, другому в'їхав лобом у ніс. Потім іще трохи поштурхав їх, лежачих, ногами — для перестраху іншим, а ще для справедливості. Не інакше як ці ж підлі дядьки його, одурманеного та пограбованого, звідси й виволікали.

Корчмар (російською tszelowalnik) очікував за прилавком з допотопним пістолем у руці. Від пострілу капітан ухилився легко — присів. Потім ухопив шахрая за бороду та й давай товкти гладкою пикою об шинквас. І в блюдо з грибами, і в чорну розмазню (це, як пояснили купці, й була знаменита осетрова ікра), і в квашену капусту, і просто так — об деревину. Удари були хрусткими, соковитими — Корнеліус відраховував їх уголос, німецькою. Пияки спостерігали з повагою, допомогти корчмареві ніхто не захотів.

Сивобородий спершу терпів. На zwei und zwanzig почав підвивати. На dreissig заплювався кров'ю просто в капусту. На drei und vierzig перейшов на хрипіння й попрохав пощади.

Ті ж самі слуги, котрих Корнеліус бив поліном і топтав ногами, винесли, втираючи червону юшку, все вкрадене, а потім привели й коней.

Вже у дворі, сидячи в сідлі, капітан завагався, чи не підпалити до дідька це злодійське кубло, та п'яничок пожалів — половина до дверей не добереться, вчадіє.

Надвечір того ж дня, коли до Пскова залишалося менше милі, фон Дорну пощастило — зустрів європейських комерсантів, для спільної користі та обопільного задоволення.

— Ось і застава, — зітхнув Майєр, виймаючи гаман, де зберігалися гроші на спільні витрати. — Зараз будемо з митницею торгуватися. Це називається sobatchitza або lajatza, такий туземний звичай, без нього тут ніякої справи не вирішиш. Вони будуть кричати, вимагати по три рублі з воза, я теж буду кричати, що більше трьох алтинів не дам, а зійдемося на рублі з полтиною, та не відразу — за годину-півтори. Пройдіться поки що слободою, пане фон Дорн, розімніть ноги. Тільки люльку не куріть —