Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

видно, міцний, широкоплечий, високий чолов’яга, а тепер — кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні[13]. Радогаст підтримував його під руку.

Князь примружився від яскравого світла.

— То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? — він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: — А й справді — Тур!… От не ждав!… Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?

Вони обнялися.

— З синами, князю… З синами…

— З синами?… Це добре… Дякую, що завітав… Дозволь — обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив… Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі…

Вони обнялися знову — сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.

— Ну, сідайте — розповідайте, з чим приїхали, — опустився на лаву князь. — Щось гарне чи погане?

— Погане, князю.

— Ну?

— Гунни погромили уличів, князю… Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам’яному Острові…

— О!

— Гуннські вершники переслідували його з сім’єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів…

— Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!… Від Тікича до Росі — рукою подати… Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?

— З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави, — втрутився у розмову Кий, — і перший свій удар спрямували проти уличів…

— Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно, — додав Тур. — А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем’ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною, зробити своїми рабами…

— Схоже, що так.

— Ми привезли полоненого гунна, князю, — отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім’єю… Може, розв’язати йому язика? Він знає багато…

Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам’яті іскра давно відшумілого життя.

— Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, — повернувся до молодшого сина князь.

Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.

— Що він каже? — спитав нетерпляче князь.

— Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…

— Ернак? Я його пам’ятаю… Які ж його наміри?

Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.

— Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, — знову переклав Чорний Вепр.

— Скільки ж у Ернака воїв?

— Це знає один каган, — була коротка відповідь.

— Куди піде каган після битви з уличами?

— А це відомо одному Тенгріханові! — з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.

Князь Божедар розгнівався.

— Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!… Даю тобі на роздуми одну ніч! — і наказав синові: — Віддай його челяді — хай посадять у яму.

Чорний Вепр повів полоненого.

У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.

Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:

— Що будемо робити?

— Зібрати весь полянський полк[14], князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів, — твердо сказав Тур.

Чорний Вепр зневажливо хмикнув.

— Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.

Тур спокійно, з гідністю відповів:

— Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з’являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! — і, подумавши, додав: — Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об’єднати б наші сили — тоді й гунни були б не страшні!

— Ніби це так легко і просто зробити! — Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.

Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.

Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:

— Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!… Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу… Заледве минуло двадцять чи двадцять п’ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!

Чорний Вепр хрипко засміявся.

— Ха-ха, мій брат дуже войовничий!… А з якими силами йти?… В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем’я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів…

— Що ж ти радиш? Не розумію! — розсердився Радогаст. — То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ… Що ж, по-твоєму, робити?

…Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя…

— Слати слів до Ернака!

— Що-о?

— Так, слати слів до Ернака! — твердо повторив Чорний Вепр. — І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!…

— У тебе боги відібрали розум, Вепре!