Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

йому, мов брати. Старійшині і князеві не зроблять того, що зроблять за його наказом!

Всі поділені на десятки, в кожному — десяцький, болярин. А Щек, Хорив, Ясен та Кінь — мужі велії, вельможі, старші над сотнями…

Спочатку гра була. Тур навіть кепкував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б’ють списами в ціль чи, накрившись овчинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що стали справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину.

Всі вони зараз пильно і віддано дивилися на Кия, ждучи наказу. І він їм сказав коротко:

— Кінь з трьома десятками — сторожувати степ. Інші — від роду до роду з вісткою про гуннів! На Росаву, на Красну, на Роську, на Стугну — аж до Ірпеня! Ідіть!

РОДЕНЬ

Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід — родь.

З обох боків гори — обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра — теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, — частокіл і міцні дерев’яні ворота. За ними — княжа весь. А вдалині — неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.

Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі велично-повільно ширяли гордовиті орли.

— Як тут гарно, отче! — вигукнув захоплено Кий. — Наш Кам’яний Острів усім нам подобається, а тут ще краще! Чом, отче, ти не поселився на березі цієї величної ріки? Чому твій брат, а наш стрий, Межамир, — на Дніпрі, а ти — на Росі?

Тур усміхнувся в бороду.

— І в нас не погано… А коли б зібрати всі гарні місця, що я перебачив за своє довге життя, та сказати — вибери найкраще, то я завагався б. Так багато їх було! І на Дунаї, і на крутобережному Рейні, і на тихій галльській річці Сені, і в теплій сонячній Італії… Де тільки в молодості мене з князем Божедаром не носило!… А повернувся-таки на свою рідну Рось — і не жалкую…

З цими словами він загрюкав списом у ворота. З-за них почувся старечий голос:

— Хто там? Князь Божедар відпочиває…

— Відчиняй, Лосю! З Кам’яного Острова ми! Тура пам’ятаєш?

— Тура? Як не пам’ятати!… Півсвіту сходили разом!… Яким вітром принесло тебе сюди, друже?… Заїжджай!

Скрипнув дерев’яний засув — і ворота відчинилися. Високий, сивий, але міцний ще на вид сторож широко розкинув руки.

— Туре! Друже! Ти такий же молодий, як і раніше! І роки тебе не беруть… Тільки побілів ще більше…

Вершники спішилися і зайшли на подвір’я.

Старі друзі почоломкалися. Виявилося, що вони не бачилися кілька літ, і тепер з подивом і радістю розглядали один одного.

— А це твої сини?

— Так, Лосю.

— Гарні отроки… А це що за мара? — показав на полоненого, що зі зв’язаними руками сидів на коні. — Невже гунн?

— Справжнісінький.

— І де він тут узявся?

— В степу знову об’явилися.

— З цим і до князя?

— Так, щоб лиха не було.

— Князь спочиває, будити не буду… Покличу вам княжичів, — сказав старий сторож і поколивав до однієї з хат, що стояли на кручі. — А ви тут розташовуйтесь.

Від повітей прибігло кілька отроків — забрали коней і, поставивши до конов’язі, поклали їм по оберемку трави, а в жолоб сипнули по півцеберка оброку.

Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.

Тут, як і на Кам’яному Острові, стояло десять чи п’ятнадцать хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір’яними затичками.

Понад яром — повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також кліті-комірчини. В повітях зараз було порожньо — і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені — в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів, — збіжжя, мед, хутра; полотна, овчини…

З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий — молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу, — невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп’ялися в приїжджих.

Старший здалеку впізнав Тура.

— Старійшина? Здоровий будь!… Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!

Тур привітався — спочатку зі старшим, потім — з молодшим.

— Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!… Не данину привіз я з синами, а чорну звістку — гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!

Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:

— Ходімо!

Вони попростували до князівської хати.

Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч — витесані сокирою липові двері, на праву руч — такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця — і крізь них усередину бризнули яскраві сонячні промені.

Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога — дерев’яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами — широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті — такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах — зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити — один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий — більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.

Не сідали — ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.

З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері — і до світлиці вступив князь Божедар, колись,